Як прекрасно, коли ми розуміємо одне одного з півслова, тоді між нами панують мир, любов і радість. 

Однак нерідко буває так, що нас не чують, навіть найближчі, найрідніші люди не хочуть дослухатися до наших слів і відвертаються від нас. Що робити, щоб нас почули? Про це йдеться в Євангелії неділі після Хрестовоздвиження.

Сьогодні Господь наш Ісус Христос звертається до кожного з нас з такими словами: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде за Мною. Бо коли хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить свою душу задля Мене і Євангелії, той спасе її. Бо яка користь людині, якщо придбає  весь світ, але занепастить душу свою? Або що дасть людина взамін за душу свою? Бо коли хто посоромиться Мене і Моїх слів перед цим перелюбним і грішним родом, того і Син Людський посоромиться, коли прийде в славі Свого Отця з Ангелами святими!.. Запевняю вас: деякі з тих, що стоять отут, не зазнають смерті, доки не побачать Боже Царство, що прийшло в могутності» (Мк. 8:34–9:1). 

Ми можемо довго говорити про любов, віру, надію, важливість послуху, смирення, терпіння, кротість, нестяжання, відвагу. Можемо прослухати багато лекцій з богословських та історичних наукових дисциплін, проте сьогодні Христос нам каже, що все це може бути даремно, і ніхто нас не почує, не повірить нам, доки у нас не буде самозречення.

Хай почують це всі батьки, які не можуть впоратися з вихованням своїх дітей. Хай почують це всі начальники, яких не слухаються підпорядковані їм люди. Тільки через самозречення нам повірять і будуть довіряти кожному нашому слову.

Чому так? Тому що лише через самозречення на Хресті народжується не самолюбна, не своєкорисна, а справжня самовіддана любов. А лише любов має животворну силу. Така любов не тільки укріплює немічних, а й має силу воскресити навіть тих, хто вже загинув.

На початку ХХ століття, коли багато людей почало захоплюватися безбожними революційними ідеями, пастирі Церкви, щоб отверезити народ, сказали безліч проповідей на морально-аскетичну тематику. Однак їх почули, їм повірили лише тоді, коли в 30-ті роки багато з них зійшли вже не з власної волі, а чужої, на Голгофу та стали новими мучениками. Коли тисячі, десятки тисяч людей замучили не за якісь страшенні гріхи, а за те, що вірили в Христа.

Так само й нині штучно створену стіну недовіри до нас з боку суспільства, у стосунках між нами може зруйнувати лише самозречення. Коли ми не на словах, а насправді будемо смирятися, терпіти, слухатися, любити. Поки цього немає, стіна відчуження дедалі більше й більше зростатиме. «Таємниця любові до людини починається тієї миті, коли ми на неї дивимося без бажання нею володіти, без бажання над нею володарювати, без бажання якось скористатися її дарами чи її особистістю, – тільки дивимось і вражаємось тією красою, що нам відкрилась», –  переконаний митрополит Антоній Сурозький.

А хто ті люди, які не зазнають смерті, а відчують Царство Боже, що прийшло в могутності? Це ті, хто, не чекаючи на інших, не чекаючи недобрих обставин, бере свій хрест, зрікається себе, і не лише якихось гріховних задоволень, а й тих, які ніяк нашкодити не можуть і належать їм по праву.

«Не чекай, щоб інший проявив до тебе любов, але сам прагни до нього і почни перший, тому що тоді матимеш нагороду і за його любов», – вчить святитель Іоанн Златоуст. А святитель Ігнатій Кавказький закликає: «Не шукайте та не чекайте любові від людей; всіма силами шукайте і вимагайте від себе любові і співчуття до людей».

За двотисячолітню історію християнства лукавий навчив людей безлічі способів, як обходити Голгофу. Проте що більше ми бережемо себе, то менше довіри та любові між нами і більше наші страждання зростають. Що більше ми жертвуємо собою, то більше радіємо та насолоджуємося любов’ю, миром та спокоєм.

Отже, дорогі браття й сестри, не чекаймо нових, ще страшніших гонінь на нас, а самі добровільно вчімося зрікатися себе та своїх пристрастей, бо тоді не лише після смерті, а вже в цьому житті ми відчуємо всю могутність Царства Божого. 

Архімандрит Маркел (Павук)