Відповідає протоієрей Володимир Пучков.

Здавалося б, який сенс говорити про правильний вихід з посту після закінчення Святок. Про це б писати на останньому тижні Різдвяного посту або почекати Страсного тижня. Якраз пост закінчується, розговіння на носі... однак, досвід підказує мені, що якраз під кінець посту говорити про такі речі немає ніякого сенсу. І саме тому, що закінчується піст і на носі розговіння. Прочитати, то все прочитають. І запам'ятати – запам'ятають. Але в підсумку, пам'ятаючи, як треба, зроблять все з точністю до навпаки. А потім, після Святок або після закінчення Світлого тижня, глибоко зітхнуть і почнуть шкодувати про те, як добре пройшов піст і як шкода, що за Святки все це кудись безповоротно пішло…

Адже у нас зазвичай як буває? Якщо свято, то з розмахом, якщо бенкет, то на весь світ. Постилися ми старанно, строго, молилися зосереджено, поклони били ревно. Закінчився піст – будемо свято святкувати: щоб розговлятися досхочу, щоб стіл ломився, щоб гості кожен день... і проходять наші святі дні (буквально – святі, на те вони і Святки) в нескінченному сидінні за столом, розмовах, суєті, клопотах по господарству, біганині і веселощах. Не дивно, що «серед галасливого балу» ми не відчуваємо ні дискомфорту, ні докорів сумління. Але варто святковій низці підійти до кінця, як починаєш відчувати себе старою біля розбитого корита. Що святкували? Навіщо постилися? Хто ці Святки придумав? І це добре ще, якщо до невеселим думкам не домішується головний біль від надмірних веселощів або меланхолія від раптово накопичених зайвих кілограмів…

Ось цей момент – самий вдалий час для роздумів про те, як правильно виходити з посту. І потреба в такій інформації під сумнів не ставиться, і наслідки неправильного виходу з посту переживаються цілком відчутно.

Отже, почнемо з простого. Піст, як відомо, передбачає цілий комплекс обмежень. Найвідчутніше з них – обмеження в їжі. За півтора місяці наш організм встигає звикнути до одноманітної, переважно рослинної, їжі. Причому якщо спочатку багато хто починає їсти більше, ніж зазвичай, адже пісна їжа насичує куди гірше, ніж м'ясо, то до середини посту апетит помітно слабшає: пісна їжа елементарно набридає і обмежувати себе в кількості вже особливо не доводиться – шматок сам не дуже-то лізе в горло.

Ці фактори варто врахувати, і, розговляючись, не потрібно накидатися на все скоромне відразу. Досить спробувати в перші день-два істи не більше і не частіше, ніж ми це робили в кінці посту, щоб для наших печінки і підшлункової та органів травлення свято не обернувся кошмаром. Різноманітність в їжі теж має бути розумною. Вона ж не аби як стимулює апетит, а його на перших порах розговіння слід контролювати мало не так само жорстко, як в дні суворого посту. Звідси і наступна рекомендація: як би Різдво і Великдень не були в нашій культурі сімейними святами, але в плані відвідування близьких і власної гостинності потрібно не втрачати почуття міри. Ми і так в дні застіль їмо більше, ніж зазвичай, а якщо у нас всі Святки гості за гостями, то наші рясні трапези стають ще й більш частими. Які з цього випливають проблеми, ми вже знаємо.

Однак все це – лише півбіди. Головне в тому, що справжній сенс свят і святкування щоразу від нас вислизає, варто тільки вийти за поріг храму після Літургії. Для нас торжество – це майже завжди люди, суєта, шум і веселощі. Однак вдумайтеся: події, які з року в рік переживає Церква в дні найголовніших своїх свят, відбувалися в тиші.

Тихої ночі воскрес Христос, в тиші пастушої печери, далеко від людських очей, поголоски і суєти він прийшов у світ. Навіть служимо ми в дні цих свят вночі. І робимо це зовсім не для того, щоб наше «Христос воскрес» було чутно на сотню метрів вперед. Святкуючи з Церквою Різдво або Великдень, ми повинні зуміти почути тишу. Тишу, в якій народжується і воскресає Христос, тишу, яка, запанувавши в нас, зробить кожного здатним до того, щоб Він народився і воскрес в нашій душі. Адже саме в тиші являє Себе Господь і доступний людині досвід спілкування з Богом починається з досвіду тиші. Тому радість будь-якого свята-завжди тиха радість. На цю тишу нас прекрасно налаштовує піст – і ми сповна долучаємося до неї на святковій літургії, якщо, звичайно, вже з цього моменту не поспішаємо налаштуватися на суєту. І нам нема на кого нарікати, якщо цю радість ми з легкістю розмінюємо на суєту, веселощі і шум, святкуючи церковні свята в звичній світській манері. Зрозуміло, що в нашій традиції святкувати інакше може тільки самотня або відлюдна людина. Однак і всім тим, кого Бог обдарував великою кількістю рідних, близьких і коханих людей, під силу зберегти благодатну тишу великодньої або різдвяної радості. Досить просто не дозволити суєті вторгнутися в душу. Вона неминуче буде нас оточувати, вона буде присутня в нашому житті, але ми цілком в силах не допустити її присутності у себе в душі. І тут особливого значення набуває наше звичне молитовне правило, яким ми з такою легкістю жертвуємо в запалі святкових клопотів, щоденне читання Євангелія, яке ми нерідко в цю пору закидаємо до більш спокійних часів, і елементарну увагу до того, що відбувається у нас в душі, в голові, що ми поширюємо навколо себе за допомогою слів і дій. Як це не парадоксально, але в святковий період не менш важливо вміти зупинятися і не втрачати уваги до себе, ніж протягом посту.

Як би то не було, але попереду у нас ще більше півтора місяців звичайного, не дуже святкового життя і ще один тривалий піст. Як думаєте, варто спробувати хоча б з нього вийти без втрат для душі? Вже не знаю, як ви, А я спробую…