Христос прийшов до церкви Старого Завіту, хранительку предання і істини. 

Книжники були грамотні у вивченні священних книг, фарисеї вважалися зразковими. Проте їх реальна віра виявилася мертва. А в кожному слові Христа, революціонера для ревнителів старозавітних традицій, струмувало життя.

Спаситель обіцяв своїм сучасникам, а через них і кожній людині будь-якої історичної епохи захист від смерті. Смерть залишалася для людей найважливішою невирішуваною проблемою. З приходом Христа люди – і тільки через Спасителя – отримали можливість воскресіння для вічного життя. Критерієм для тих, хто «не побачить смерті довіку» (Ін. 8: 51), Ісус назвав дотримання Його заповідей, які можна розширити до всіх слів і вчинків, сказаних і скоєних Христом під час євангельських подій.

Спасителя не готові були слухати духовні лідери іудеїв. У них вже оформилися звички – переконання, що передавалися з покоління в покоління. Їм, звичайно ж, подобалося займати вигідне становище в суспільстві. І це положення зберігалося завдяки збереженню стабільності в питаннях віровчення і непорушності традицій старозавітної Церкви. Сукупність гордовитої самовпевненості у власній правоті, фактично омани, і корисливих інтересів, прагнення залишити за собою лідерські позиції в середовищі одноплемінників не пропускали в душі фарисеїв слова Христа. Вірніше, те, що говорив їм Спаситель, доходило до них через потужний фільтр відсталих переконань.

Фарисеї не могли зрозуміти, як міг Ісус бачити Авраама, тому що сприймали Його як звичайну людину, що жила багато пізніше праотця євреїв. Дійсно, важко повірити в те, що неможливо пояснити. Але слова Христа все ж доходили до іудеїв. Інакше навіщо вони збиралися побити Його камінням? Тільки за те, що Він, з їхньої точки зору, богохульствував? Ні, фарисеї відчули, що під ними захиталося крісло влади. Христос прийшов навчити світ законам любові, а його вже зібралися забивати камінням. Тут вартові благочестя в черговий раз продемонстрували свою жорстоку і низинну природу. Це зовсім не означає, що до Христа у людей не було в серцях доброти і милосердя. Але принципи людинолюбства явно не домінували.

Христос говорив фарисеям про марнославство, натякаючи на їх тотальну оману у власній винятковості. Прикладом при цьому він ставить себе: «Як Я славлю Самого Себе, то ніщо Моя слава. Мене прославляє Отець Мій, про Якого ви кажете, що Він Бог ваш» (Iн . 8:54). Слава, до якої прагнуть книжники і фарисеї, бажаючи піднятися над народними масами, чужа Спасителю. Він виконує волю Бога-Отця, а тому буде прославлений не своїми зусиллями, але через Отця. Дійсно, сьогодні Христос – найпопулярніша особистість в історії людства. Імена тих, хто хотів закидати його камінням, нам невідомі.

Небезпека традиції завжди в тому, що сліпе слідування їй або звичка використовувати її в інтересах служіння власнjve его можуть легко відвести від Христа. Закон необхідний до виконання, але субота належить людині, а не людина суботі. Механічні дії очікувано витравлюють з людей міркування. Все, що робить християнин, присвячено прагненню до виконання заповіді про любов до Бога і ближнього. Дух любові важко з чимось переплутати, тому що він живий і цілком відчутний. Віра мертвіє, коли від головного її змісту переходить до другорядного або стороннього.

Для того щоб не впасти в глибоку духовну оману, слід постійно питати себе: чи люблю я людей навколо? Чи готовий я жертвувати часом, комфортом, грошима, власним егоїзмом заради них? Чи пам'ятаю я, що таке справжня любов і як звучить її справжнє визначення? Чи можу оцінити подвиг Христа і поставити себе на Його місце, щоб перейнятися ставленням Господа до всіх людей, незважаючи на симпатії і антипатії? Наше серце вірить в те, що ми обираємо собі в частині духу, переконань і справ як пріоритет. Пріоритет християн – Бог, Який є жива любов.

Володимир Басенков