«Сьома печатка»

Приголомшливий фільм Інгмара Бергмана, знятий в 1957 році. Картина про те, що хвилює кожного: як людині набути особистого досвіду Живого Бога?

Усі побачили, що мовою кінематографу можна говорити про найважливіше. І це найважливіше, як виявилось, таємно було головним питанням мільйонів людей.

Бергман – людина, поранена деспотичним вихованням і комплексами, своїми фільмами умів лікувати, зводити і світити. Тому один з критиків писав: «Відсутність Бога у фільмах Бергмана є Його присутність».

Геніальність кінострічки така, що глядач бачить світ як місце Божої дії, хоча люди занадто часто виявляються поза Ним.

Бергман з дитинства боявся смерті, але після цього фільму страх назавжди покинув режисера – так йому віддячив Той, до Кого Бергман звернувся у фільмі…

Сюжет кінострічки такий: в середині XIV століття лицар Антоніус Блок і його зброєносець повертаються після десяти років хрестових походів в рідну Швецію. Блок втомився від життя і не бачить навколо себе нічого, заради чого варто було б продовжувати тягнути своє існування.

Та все ж у нього є одне питання, питання усього життя: «Не вірити, не припускати, а знати», що Бог є. Заради цього знання він пропонує ангелові смерті, що прийшов за ним, зіграти з ним партію в шахи, щоб відстроченням кінця знайти Бога.

Між тим в середньовічній Швеції Бог, здається, усюди, але насправді в душах людей живе страх перед Ним, а Антоніус шукає Його відчути не через страх, а як сенс і межу найвищих людських спрямувань.

А навкруги лютує чума, люди моляться в жаху, не залишаючи своїх малих справ, а «священики обіцяють усім поголовний мор і моральні корчи», тобто теж страшать.

Зброєносець Йонс говорить з цього приводу з деяким іконописцем, що малює страхітливі сюжети:

«– І що це таке?
– Танець смерті.
– А це смерть?
– Так, танцює і захоплює усіх за собою.
– Навіщо ти малюєш такі пристрасті?
– Людям корисно нагадувати, що вони смертні.
– Це не додасть їм радості.
– А хто сказав, що їх потрібно увесь час радувати? Іноді варто і лякати.
– Тоді вони не дивитимуться твою картину.
– Будуть, череп притягує ще більше, ніж гола молодичка.
– Якщо ти їх налякаєш…
– Вони замисляться.
– І?
– Ще більше налякаються».

Але Бог відкривається не в жаху, а в подібності людини з Ним. Тому лицар, опинившись в компанії актора-праведника, його дружини та інших гідних людей, що потрапили в цей простір благодаті, заспокоюється і починає набувати особливого світу серця.

Він говорить їм усім:
«– Віра – це таке борошно. Все одно що любити того, хто прихований в мороці і не показує обличчя, як не кричи.
Але зараз, поряд з вами, усе це здається мені таким не вартим. Це усе раптом стало неважливо.
– Ось ви і повеселішали.
– Я запам’ятаю цю мить. Цей спокій… Суницю, чашу молока. Ваші обличчя у вечірньому світлі. Сплячого Микаеля, Йова з лютнею. Я постараюся запам’ятати нашу бесіду. Я нестиму цей спогад так дбайливо, ніби в моїх руках чаша, наповнена парним молоком. Для мене це буде прапором і джерелом радості».

Настає остання зустріч шахової партії, і лицар, помітивши, що смерть зацікавилася його супутниками, відвернув її від них, програвши і у результаті втративши життя, але перед цим набувши розуміння, що світ і він сам немарні, хоча відкривається це знання лише одній доброті.

Подібно як дівчина зброєносця, зустрівши вмираючого семінариста, що просить води, поспішає напоїти його, а її утримує зброєносець із словами:

– Йому вже нічим не допоможеш.
На що дівчина рішуче відповідає:
– Ні!

Вона як би дає зрозуміти, що милосердя важливіше за зовнішній результат і що дати іншому відчути себе потрібним – дорогоцінне у вищому плані, ніж зцілити фізичну хворобу.

Саме ця дівчина, коли смерть прийде за усіма героями фільму, з радістю подивиться на неї і скаже: «Здійснилося».

Є у фільмі момент, коли обдурений дружиною коваль плаче в корчмі, що вона втекла з коханцем, а зброєносець заспокоює його словами, мовляв, від жінок одні нещастя. Коваль підхоплює тему, і вони в унісон лають усіх жінок світу.

Після чого зброєносець говорить ковалеві, що той звільнився від тягаря, але коваль починає ридати, кажучи, що не може без коханої і дуже любить її.

Так його слова про поганість жінок виявляються лише словами, а глибше за них – усвідомлення дорогоцінності коханої.

Так і лицар Антоніус, який велику частину життя думає, що Бог завдає йому болю, ховаючись від нього, насправді в глибині душі відчуває, що Бог не тиран, не той Всесвітній Начальник, яким Його представляють люди.
Лицар говорить на сповіді у смерті таке:

«– Чому Бог так жорстоко незбагненний нашим почуттям? Чому потрібно Йому ховатися за серпанком… невиразних обіцянок і невидимих чудес? Як повірити вірянам, коли і собі-то не віриш? Що буде з нами, з тими, хто хоче вірити, але не може? І що буде з тими, хто і не хоче і не вміє вірувати? Чому я не в силах убити в собі Бога? Чому Він боляче, принизливо продовжує жити в мені, хоч я… хочу вирвати Його зі свого серця? Чому всупереч усім ймовірностям Він глумливо існує… і я не можу Його позбавитися?»

У цих словах складна боротьба між майже всезагальним образом Бога як карателя і судді і живим досвідом про Нього як про рідне і любляче.

Сам Бергман говорив, що усе життя провів в боротьбі з помилковим образом Бога, який нав’язав йому його батько – шведський пастор, з дитинства і до втечі Бергмана з будинку в 19 років мучив сина лякаючими оповіданнями про тотальність гріха, про нікчемність дитини і про невідворотність небесного покарання.

Про цей помилковий образ Бога іконописець говорить із зброєносцем, згадуючи процесії середньовічних бичевателів, які в дні епідемій ходили по дорогах Європи, били себе батогами і запевняли усіх, що Богові приємний людський біль і що лише так можливо хоч трохи вмилостивити його правосуддя.

Наведемо цей діалог:

«– Найдивовижніше, що ці бідолахи… вважають свої муки покаранням Божим. Цілі натовпи цього народу, себе називаючи рабами гріха, бродять по землі і бичують себе і інших на славу Господню.
– Та що ти? Самі себе січуть?
– Так, моторошне видовище».

Теорії і дурощі людей розбиваються об Його красу.

Феофілакт Болгарський пише: «Віра, що живе в християнинові, є Христос».
Наскільки Бог в нас, настільки ми знаємо Його на досвіді. Хоча і тут буває так, що Він як би втікає від нас, але не щоб помучити (хоча це дуже боляче), а щоб ми Його ще сильніше захотіли.

Як лицар Антоніус хоче відчувати Його більше, ніж хоче жити.

А відповідь на питання ми знаходимо у іншого Антонія, названого Великим. Він говорив учням, що «єдиний шлях до пізнання Бога – це доброта», що ми з ясністю бачимо і в цьому фільмі, і в житті в цілому.

А у фіналі праведний актор з дружиною дивляться на ангела смерті, що уводить за собою лицаря з компанією, і актор говорить: «Дощ змиває їх солоні сльози…».
Тобто вони йдуть до Того, Хто допоможе їм більше не плакати, до Того, Кого так шукав усе життя лицар і Хто відкривається в людській доброті.

Звучить музична тема Діви Марії, що з’явилася на початку фільму доброму акторові. Адже він – дурник для усіх, майже знедолений, але по-дитячому чистий, жертовний, справжній, і Бог – його досвід, а не предмет страху або почутої невірної проповіді.

Така ж і дівчина зброєносця – мовчазна, але вміюча поспішати на допомогу. Тому і смерть для неї – двері до Зустрічі. У дівчині немає страху. Вона довіряє Небу, і ця довіра виправдовується, воно її захист посеред середньовічного суспільства, де людина могла розраховувати лише на себе.

Є про це у фільмі сцена, коли семінарист, що втратив віру і став злодієм, хоче збезчестити її, кажучи, що їй не допоможуть ні Бог, ні людина, ні диво, і в ту ж саму мить до неї на допомогу приходить зброєносець, – довіра Небу не може бути осоромлена, хоча для тих, що сподіваються на свою хитрість і силу, воно лише дурощі беззахисної дівчини. Але воно її захищає краще за загін латників з алебардами.

Останні кадри – усі герої йдуть до Бога без страху: померлі дорогою смерті, а актор з дружиною – шляхом життя. Але щасливі будуть і ті і інші, тому що, як би люди не бігли від свого призначення, їх щастя побажав Сам Господь хороших кінців!

Артем Перлик

Теги

Опубликовано: пт, 11/09/2020 - 14:44

Статистика

Всего просмотров 1,684

Автор(ы) материала

Социальные комментарии Cackle