Що таке «вища справедливість» і чи варто вимагати її від Бога?

Ви коли-небудь чули такий вислів, як «вища справедливість»? Його дуже люблять вживати у випадках, коли явне зло залишається безкарним. 

Мовляв, нехай зараз справедливість не восторжествувала, зате вона неодмінно восторжествує у майбутньому. А якщо не в майбутньому, то у вічності вже неодмінно. Власне, коли так думають невіруючі або нецерковні люди, я зовсім не дивуюся. Але ось біда, все частіше ми стикаємося з тим, що подібним чином міркують цілком віруючі люди.

Дивно, проте нинішні християни все частіше демонструють потребу не стільки в люблячому, скільки в караючому Бозі. Я ще міг би зрозуміти міркування окремих парафіяльних бабусь, котрі мають звичай утішати скривджених фразами на кшталт «Бог кривдника неодмінно покарає», але, коли християни молодші, більш освічені, на перший погляд, непогано знайомі зі Святим Письмом та Переданням Церкви, пишуть цілі статті, де з жаром відстоюють ідею Бога, Який  саме карає (!) грішників, особисто мені стає не по собі. По-перше, звичайно, від того, бажання бачити «смерть ворога ще при цьому житті» ніяк не може виникнути в душі того, хто щиро кається, або ж просто мирної людини. Покарання, кари або відплати може бажати тільки той, хто ображений, обурений, неспокійний. А коли серед християн таких багато, це не може не насторожувати. По-друге, завжди шкода тих, хто кращі сили душі готовий витрачати незрозуміло на що. Ясно, що в житті кожен з нас хоча б кілька разів відчував гостру потребу в справедливості. Але ось що важливо: християнство - це зовсім не про те, яким повинен бути ближній. Християнство про те, яким повинен бути я. І скільки б не відбувалося в світі зла, скільки б особисто мене це зло не обурювало, слід визнати, що особисто для мене немає страшнішого і гіршого  зла, аніж те, що живе в мені. Тому, з християнської точи зору, якщо і слід очікувати справедливості, то тільки від самого себе, по відношенню до себе ж. Ось, наприклад, тверезе усвідомлення власної гріховності є справедливістю по відношенню до себе, так само як і визнання повної відсутності за собою чого-небудь доброго чи розуміння того, що, як би мені не жилося, я завжди маю блага від Бога, а якщо щось і відбувається зі мною погане, то це ще далеко не все, чого я по справедливості заслуговую.

Виходячи з цього, якої ж справедливості чекати нам від Бога? До самих себе? Боязко. Кожен же знає, що перед Богом не виправдатися ні йому самому, ні кому б то не було. Ну а якщо вже ми розраховуємо на Боже милосердя, то чому б нам не прийняти зі спокійною душею той факт, що цього милосердя у Бога вистачить на всіх? Власне, саме милосердя Боже - це те, що чекає людину за межею вічності. Причому абсолютно будь-кого, як праведника, так і грішника.

Здивовані? Даремно.

Тілесна смерть являє собою руйнування єдності людського єства. Душа позбавляється тіла, а з ним і волі, і можливості діяти. Але чого вона точно не позбавляється, так це бажань, звичок і залежностей, розвинених людиною за життя. А тепер давайте запитаємо себе, чи можуть ці самі бажання, звички і залежності, живучи в людині, ніяк себе не проявляти? Відповідь, будьте впевнені, ми знаємо  наперед. Уже зараз нам, маючи тіло, складно чинити опір бажанням і звичкам. Як правило, вони не докучають нам тільки в одному випадку: коли ми тільки що їх задовільнили. Але для задовільнення бажань необхідне тіло, якого за смертної межею у нас не буде, як, повторюся, не буде і волі, за допомогою якої ми, поки живі, тримаємо під контролем бажання і не дозволяємо звичкам перерости в залежності. Отже, у вічності не буде в нас ні тіла, ні волі. А бажання будуть. І звички теж. І всі вони стануть вимагати задоволення, якого, природно, не буде. Як не буде і кінця й буянню мрій, а також людській безпорадності. Така, якщо зовсім по-простому, картина вічних мук. Однак вважати, що протилежне їм блаженство раю - це щось схоже зі звичними нам чуттєвими задоволеннями, було б явною помилкою. Блаженство Царства Небесного - блаженство найтіснішого єднання з Богом, блаженство спілкування з ним, блаженство безперешкодного перебування в Його любові. І доступне це блаженство лише тим, для кого спілкування з Богом стало бажаним при житті, хто невпинно прагнув Бога, прагнув до нього, каявся у гріхах, дотримував у чистоті душу і совість, боровся з пристрастями і намагався жити по Євангелію. Цілком очевидно, що хоч би як прагнула людина до Бога, ніколи вона не зробиться гідною Царства Небесного. Тільки Богу під силу знищити в людині пристрасті і ввести її в місце вічного блаженства. Тому блаженство праведних - це саме прояв Божої милості. Однак навіть найзапекліший грішник, хоч якими б лютими не були його муки, не може сказати, що з ним Бог вчинив не по милості, а по справедливості. Задумайтеся про те, що відчув би грішник, якби опинився в раю? Той, для кого за життя Бог не являв ніякої цінності, а молитва якщо коли і траплялася, то бувала виключно важкою? Муки, які доставляють грішній душі бажання і звички, нікуди не дінуться - все, що за життя розвинула в собі людина, завжди залишається з нею. Однак, крім буйства бажань, в раю нещасному довелося б ще й Богу предстояти. Чи не стане для нього в такому випадку рай гірше пекла? Втім, згадаємо, що Божого милосердя вистачає навіть на самого закоренілого грішника. Так, Бог не спасає нещасного від власних його страждань, однак, знаючи, що близькість до Нього у рази ці страждання підсилює, надає останнім і найдивовижніше добро - не нав'язує себе тому, хто протягом всього життя у Бозі не мав потреби. Власне, якби ми вирішили охарактеризувати пекло як місце, ми повинні були б назвати його місцем, де Бог ніяк Себе не проявляє. Щоб і без того нестерпні і неминучі муки не посилювати. І в цьому відношенні місце вічних мук є проявом не справедливості Бога, а Його незмінного милосердя, що простягається навіть на тих, хто це милосердя не зовсім то і здатний приймати.

Отже, при усій притаманній нам любові до справедливості давайте навчимося бути справедливими виключно по відношенню до самих себе. Богу ж будемо вдячні за велику і безмежну милість.

Протоієрей Володимир Долгих

Социальные комментарии Cackle