Митрополит Антоній (Паканич) про зраду, боягузтво і головну ознаку нинішнього часу. 

– Владико, багатьох віруючих цікавить питання: «що буде, якщо продовжиться визнання розкольницької ПЦУ іншими Церквами, що станеться за посиленням розколу?»

– Церква у своїй історії неодноразово переживала подібні потрясіння. Її намагалися знищити, розірвати, загнати в катакомби, але нічого не вийшло. Тимчасові труднощі зміцнювали істинних віруючих, Церква виживала в будь-яких умовах.

Нинішні події не порівняти з гоніннями радянської епохи або мучеництвом перших християн, коли питання вірності Христу і Церкві було питанням життя або смерті.

Сьогодні нас намагаються залякати, і шкода, що такі примітивні методи тиску отримали свої дії на деяких представників Помісних Церков.   

– Зрада Предстоятелів Елладської та Олександрійської Церкви була несподіванкою?

– Я б не сказав, що для нас це стало абсолютною несподіванкою. Ми знали, що з Помісними Церквами (особливо з грецькими) ведеться робота, йде пошук слабких місць, тобто на них чиниться тиск. На жаль, деякі не встояли... Що тут можна сказати?

У Костянтина Симонова, письменника, журналіста, фронтовика, є роман «Живі і мертві», в якому описувалася поведінка людей у перші дні Великої Вітчизняної війни: від розгубленості і страху до безумовної віри в перемогу.

На війні відкрилися справжні обличчя людей: ті, хто до війни кричав, що будемо стояти до кінця, шапками ворогів закидаємо, першими побігли, злякавшись переважаючих сил противника, злякавшись при першій же небезпеці, вони здавали позиції, дозволяючи ворогові просуватися все далі; але були й ті, хто мовчки, зціпивши зуби, тримали бій, розуміючи, що поступатися ворогові не можна, незважаючи на нерівні сили, стримували натиск ворога ціною життя. І перемогли.

«Без віри, без честі, без совісті», – говорив Симонов про боягузів і зрадників, про тих, хто сіяв паніку і занепадницькі настрої серед бійців. Ці слова актуальні і сьогодні по відношенню до тих, хто виявив легкодухість, засумнівався в кінцевій Перемозі.

Живі і мертві – це ми з вами. Можна багато говорити про свою віру, але за фактом виявитися живим мерцем, боягузом, а можна мовчки робити свою справу, без пафосних гучних слів, мужньо зберігаючи вірність Христу.

Зрада завжди неприємна, але це не привід впадати у відчай. Маски зірвані, всі показали свої справжні обличчя.  І в цьому є певний плюс для Церкви.

Головна позитивна риса цього часу – усвідомлений вибір кожного віруючого, усвідомлена віра. А це дорогого коштує.

Упевнений, до розколу багато жили несвідомо: за звичкою ходили в храм, за звичкою читали Символ віри на службі, за звичкою прочитували молитви вранці і ввечері вдома, за звичкою жили.

Розкол став вододілом між нашим життям до розколу і після.

Віруючі стали щиро цікавитися своєю вірою, історією своєї Церкви. Це вже дуже багато!

І як істинні віруючі, ми пронесемо вірність Христу, Його Церкві, заповідям через всі труднощі і негаразди. Це наш святий обов'язок.

Упевнений, багато хто з тих, хто оступилися, одумаються рано чи пізно, але в будь-якому випадку це на їх совісті. Наша справа – служити Христу і Церкві без оглядки. 

Бесідувала Наталя Горошкова