«Люби свого ближнього, як самого себе» (Мф. 22:39).

Жив в одному маленькому селі самотній старий, глухуватий і сліпий.

Дні його були полічені, немічний аж надто став. Сидів він днями на лавці біля будинку. Вранці сусіди його виводили, а ввечері заводили в будинок.

Ніхто не звертав особливо уваги на дідуся.

А що з нього візьмеш? Практично не чує, не бачить.

Влітку і взимку сидів він у своєму старому пальто, з двома відірваними гудзиками.

Діти пустували біля старого, не помічаючи його, їхні батьки проходили повз нього по кілька разів на день. Був він для них чимось на зразок старого пня: зайвий і непотрібний.

Одного разу пізньої осені повз старого йшов подорожній, який випадково опинився в цьому селі. Він кинув погляд на сидячого дідуся і зупинився. Подумавши трохи і зітхнувши, зняв з себе теплий овечий жилет і накинув на плечі старого, який, здавалося, дрімав. Той здригнувся, простягнув руку вперед, намагаючись торкнутися подорожнього, і сказав: «Спасибі, що побачив у мені людину».