Митрополит Антоній (Паканич) радить, як відрізнити любов від нелюбові. Про головну відмінність. 

Навіщо ми створені, навіщо ми тут?

Можливо, щоб випробувати все випробуване і побачити небо, зірки, всю Божу любов і весь дивовижний світ.

А може бути, щоб падати і вставати, і знаходити сили йти далі, і несподівано виявити відповіді на неозвучені питання.

І навчитися приймати втрати і переносити позбавлення, а опинившись на краю безодні, утриматися. І поглянути на небо…

Про любов сказано багато. Її всюди шукали поети, художники, музиканти, намагаючись відобразити в століттях. Але вона виривалася за рамки думки, слова, фарб, звуків, залишаючись невловимою.

Любов – безмежна. Вона не може бути заточена в форму, навіть в найдосконалішу. Вона пронизує простір і час. І тільки розгадавши її сутність, можливо побачити її всюди.

Бог є любов. Всі Його якості відносяться і до неї: безмежна, вічна, всесильна, свята, всеперевершена, всемогутня, всевидяча, незмінна…

Ми тільки вчимося любити, намагаємося розпізнавати голос любові серед тисячі помилкових голосів, називаючи любов'ю те, що нею не є.

Любов завжди наповнена добротою, милосердям і прощенням. Вона окрилює, і навіть у самого безнадійного судна надуває вітрила, але ми спритно і цинічно спускаємо їх, продовжуючи наполегливо триматися за якір.

Кожен з нас запевняє ближніх, що любить їх, але варто їм зробити так, як нам не подобається, і ми, забуваючи про «любов», зі злістю відстоюємо свою правоту.

Ми говоримо в очі про любов, а за очі засуджуємо і зловтішаємось. Ми любимо, поки це приносить нам користь і вигоду, але як тільки вигода зникає, тут же забуваємо і зраджуємо колишню любов.

Найстрашніший проявь нелюбові – це небажання давати іншому шанс бути краще. Ми тавруємо і ставимо штампи на століття, не даємо розправити крила і змінитися, ми тримаємо своєю нелюбов’ю іншого в жорстоких рамках своєї особистої, зручної «правди», не даючи йому можливості освятитися правдою Божою.

Ми планомірно і жорстоко вбиваємо інших своєю нелюбов’ю, видаючи її оточуючим і собі за любов, виявляємо уявні турботу і заклопотаність станом ближнього, а по суті не даємо тому, хто впав, шансу встати, притискаємо його всім вантажем своєї «правоти».

Ми не любимо один одного. Тому що любити по-справжньому вкрай незручно і невигідно. Люблячий завжди в програші в земному розумінні.

Він сприймається оточуючими як останній слабак, будучи при цьому найсильнішим і мужнім.

Ми не любимо один одного, тому що боїмося любити. Любити – значить втратити себе, свою «правду», багаторічні установки і принципи, діяти не за звичними правилами, виходити за рамки можливих реакцій, системи.

Любити – значить ставитися до іншого дбайливіше, ніж до себе. А цього наш егоїзм дозволити не може.

Ми в більшості своїй приречені на нелюбов. Лише обрані здатні битися з собою за неї.

Ми всі тут ненадовго і це нас всіх об'єднує. Ми стоїмо біля моря вічності, і наші сліди поступово затягуються водою…

Лише любов залишиться навічно.

Записала Наталя Горошкова