Оповідання.

– …Дивися, дивися, ця Галя знову з ковбасою сюсюкає з собакою.

– Тьфу, дивитися гидко.

– Думає, якісь гріхи цим замолить.

– До чого ж вона огидна. І пика заплила. Знову, напевно, вчора в них дебош був. Бідні сусіди, ворогові не побажаєш таке щастя…

До такого консенсусу прийшли дві домогосподарки Кетіно і Цицино, що майже одночасно вийшли за хлібом.

Об’єкт їх невтішних зауважень – невисока повна жінка в обтягуючих лілових легінсах не за віком, яка стояла на протилежній стороні вулиці трохи на віддалі і згодовувала місцевій дворняжці шматки лікарської. Псина жадібно заковтувала, раз у раз поглядаючи на благодійницю з вдячністю. Звали собачого рятівника Галею.

Захвату і пошани вона практично ні у кого не викликала з тією лише різницею, що хтось на автопілоті вітався, а хтось гордо відвертав ніс і проходив мимо.

Галя знала про цю нелюбов оточення і давно не морочилася. У житті в неї вистачало свого головного болю, а зайвий їй був не потрібен…

…Цей біль – внутрішній і зовнішній – переслідував Галю, скільки вона себе пам’ятала. З того самого дня, як її батько застрелив з табельної зброї матір. Навіщо, чому – так і не з’ясували, а запитати було не в кого. Тато, її обожнюваний сильний татусь, сам після цього застрілився. Кімната в усохлій буро-червоній крові ще довго снилася білявій Галі в страшних снах, поки дійсність не витіснила і це.

Росла Галя в дитбудинку. Що там бачила і перенесла, говорити не любила, іноді проривалося це клекочуче в ній тільки на сильному підпитку.

У п’ятнадцять років розшукала її в дитбудинку сьома вода на киселі – троюрідна тітка Катя і взяла до себе.

Про любов тут не йшлося, простий розрахунок був озвучений при першій же жалісній зустрічі.

– Будеш мені вдячна, звідки я тебе витягнула, і хоч подивишся за мною в старості. Присягнися, що зробиш усе, що знадобиться.

Галя і присягнулася, куди ж діватися. Аби за собою ненависні двері закрити. Тільки-тільки небагато в себе прийшла після казенщини і трохи від’їлася на вільних харчах тіток, та їй справу знайшла.

– Я тут одну сім’ю примітила, пристойні люди. Єдиний син у них. Зі шкури вилізи і виходь за нього заміж.

Спробувала Галя сказати, що, мовляв, не поспішає вона заміж, але куди тут сперечатися.

– Роби, як я говорю, інакше підеш, звідки прийшла. Не в інститут же тобі йти, а на фабриці працювати теж радості мало. Парубок злегка з дурістю. Батьки хочуть його одружити. Кращого тобі не знайти.

Так Галя вийшла заміж. Видно, щось свекри не розрахували у своїх мозкових викладках, пожили півроку у відносному спокої і згоді, потім стали вагітній невістці шпильки за шпильками відпускати. Далі – більше, вирішили викинути зовсім. Не так сіла, не так встала, і взагалі вони думали, що усе буде по-іншому. А син у них, Гогі, просто принц Уельський, ну і що, що мізками не Ломоносов, захоче, він і кращу за Галю знайде. На ній світ клином не зійшовся. Ну і вигнали Галю з будинку.

Увесь корпус їх бачив, як бідна Галя із вже злегка видним животиком стояла на тротуарі і просила:

– Дайте мені хоч 20 копійок на дорогу.

І хтось з сусідів, що висипали на балкони подивитися, зглянувся і кинув цілий рубель з Леніним на зворотному боці.

Монета з дзвоном застрибала по асфальту. Галя підібрала і пішла собі далі. Куди вона йшла, представляла погано.

Так вже вийшло, що того дня знайшла вона собі притулок у якихось напівкарних типів. Просто пожаліли вони вагітну і прийняли.

Тоді Галя не уявляла, що усе повернеться на круги своя, але вже зовсім в іншій іпостасі.

Потім вже, оселившись знову через п’ять років як законна невістка з дитиною на житлоплощі чоловіка, взяла свекрів в оборот. Так вже карти лягли. І знайомі блатні допомогли, і сили в огидних свекрів були вже не ті: старість підкралася під шумок з мішком подарунків. У свекра склероз почався, а у свекрухи перелом ноги так ускладнився, що по будинку пересувалася насилу.

Жила Галя так, середньому розуму не представити, не зрозуміти. На що і як, не ясно, але часто бували у неї шумні п’яні компанії з піснями і танцями народів світу. Занадто правильні сусіди намагалися скаржитися в міліцію, що потім стала поліцією, але п’яна Галя кричала на увесь під’їзд: – Даремно не дзвоніть. У мене скрізь свої зв’язки. Ось ви де у мене усі сидите! – і показувала автоматично складену дулю, супроводжуючи цю дію різними нелітературними термінами не для ніжних вух.

Базікали люди, що це заступництво різними нечистими справами купується, і всіляко цуралися усієї сім’ї.

Час пролетів швидко. Син Галі, Мераб, виріс і в 18 років одружився. Мабуть, дитячі враження занадто частих пиятик не пройшли мимо. І скоро він сам досить упевнено кидав з балкона порожні пляшки під ноги перехожим і так само упевнено волав:

– Я вам усім покажу!

Показувати довго не довелося – молода дружина залишила йому сина і утекла геть.

Галя, що постаріла і стала одутла, тепер воювала на трьох фронтах: дивилася за свекрами, втихомирювала п’яницю-сина і як могла ростила онука, Лексо.

Проте, не дивлячись ні на що, знаходила час на вуличних собак. Від шумних компаній завжди залишалося багато недоїдків. Ось і йшли за Галею місцеві дворняги косяком по вулиці, проводжали туди і назад. І не соромилися її ні п’яною, ні матюкаючоюся. Тому що собакам – їм все одно. Вони людину за серце люблять, на гріхи не дивляться.

Потім в будинку у Галі з’явилася нова жиличка. Та сама тітка Катя. Час і її не пожалів, інсульт з нею трапився. А дивитися кому? Галі, звісно. Не даремно ж вона присягала.

Так і жила весела сімейка далі за течією річки часу, що спливав.

– Мій лазарет – психлікарня, – називала свої пенати Галя і прикладалася до пляшки – зняти стрес. А протверезівши, міняла памперси, мила, стирала, билася з сином Мерабом, щоб менше пив. Той, на відміну від матері, міри не знав і скачувався вниз швидко і неухильно.

Намагалася його Галя лікувати, навіть священика якогось дивакуватого в будинок приводила – сина відчитувати. Допомогло, але так, косо-криво. Тут п’є, а тут не п’є. Потім знову п’є.

Одна віддушина у Галі була – онук Лексо. Поки був маленький, зігрівав її серце ласкою і поцілунками, підріс і став копіювати батька.

– Погана кров, – шепотілися сусіди-спостерігачі і переходили на іншу сторону, углядівши знайому фігуру в оточенні собак.

Найгидливіші плювали вслід:

– І ти, і твої собаки в один день в одну труну.

Один за іншим перейшли у вічність старі Галі. Останньою пішла тітка Катя, усе згадувала, скільки добра вона зробила племінниці: і з дитбудинку врятувала, і заміж видала – облагодіяла. Син Галі часто бив матір і вимагав з неї грошей на випивку. Вона якимсь чином діставала, аби він не буянив. Інакше з ним впоратися бувало ще складніше.

І в усі часи, в усі зльоти і падіння біля під’їзду чекали Галю її собаки. Незмінно, як вартові або почесна варта на інавгурації президента. Галя згоріла за місяць, пізно виявили рак. На похоронах у неї було дуже мало народу, що абсолютно не властиво для Тбілісі. Не викликала небіжка особливого жалю ні у ближніх, ні у далеких. Згадували її пияцтво і всяке інше, непотрібне.

До винесення прийшли три бродячі собаки і сіли віддалік, щоб людей не дратувати. Люди хоч на вигляд пристойні, а можуть просто так пхнути і погнати, коли їх багато і в них «захід». Ось Галя була інша справа: п’яна або твереза, а на собак руку ніколи не піднімала. Видно, серце у неї було інше, з іншого тіста зліплене.

Маріам Сараджишвілі