Про культуру боротьби з помислами

Про причини виникнення помислів і проблеми, пов’язані з ними — Артем Перлик.

 

Одного разу автор цих рядків мав нагоду говорити з однією церковною людиною. Та не могла зрозуміти і прийняти висловлювання сучасного подвижника, єпископа щодо такої ситуації: коли якийсь бандит приніс кошти  як пожертву на храм, єпископ відповів, що їх взяти не можна згідно з канонами. Тоді бандит попросив пожертвувати їх на дитячий будинок, і єпископ узяв, аргументуючи тим, що, можливо, злочинцеві за цю жертву щось проститься.

Людина, яка чула цю історію, не могла погодитися з учинком єпископа. Але сам єпископ (а це була людина абсолютно байдужа до грошей) не вбачав тут жодної проблеми. У чому ж тоді річ? А річ у помислі, у тому, що людина все бачить так, яка вона всередині. А яка вона всередині? Про це можна дізнатися з того, які помисли вона приймає. Багато подвижників і старців вважали: якими є наші помисли — таке й наше життя.

Проблема помислу цілком є проблемою духовного керівництва. Аскети Іоанн Ліствичник, авва Дорофій, коллівади, отці «Добротолюбія» та інші впевнені, що в людини думки виникають або від єства, або від Ангелів, або від демонів. Але сама людина розрізняти їх не може без довгої підготовки. У чому вона полягає? Це послух духовному наставнику, здатному вислухати, які думки приходять у голову послушника, і оцінити їх. Традиційно це називають сповіданням помислів.

Авва Дорофій розмірковує: «Немає нещасніших і ближчих до загибелі людей, ніж ті, що не мають наставника на шляху Божому <...> Чи бачив ти занепалого? Знай, що він ішов сам собою. Немає нічого небезпечнішого, немає нічого згубнішого за це».

Думка про те, що Бог не пошле наставника, з погляду отців цілковито безпідставна. Святий Симеон Новий Богослов стверджує, що кожен, хто шукає святого і безпристрасного наставника по-справжньому, знайде такого, бо не неправедний Бог, щоб не дати людині можливість врятуватися.

Святий Феофан Затворник називає наявність наставника праведного однією з чотирьох обов’язкових умов для спасіння.

Культуру боротьби з помислами досконало розробили монахи вже перших століть, тому що вони самі багато боролися з помислами. Усвідомлюючи необхідність цієї боротьби, монахи із самого початку допомагали всім, хто з цим приходив. А відвідувало їх багато християн з сіл і міст, сподіваючись отримати пораду, як долати помисли.
Святий Феодор Студит мав духовних дітей серед мирян, як і більшість інших подвижників. І всі вони були зайняті допомогою думати правильно тим, хто до них прийшов.

Старецтво виникло одночасно з чернецтвом, як чернецтво в тому чи іншому вигляді співвічне Церкві. Старецтво стало основою всього ладу монастирського життя. Святий Ігнатій Брянчанинов називає наявність старця в монастирі однією з двох необхідних умов для того, щоб монастир був монастирем. У жіночих обителях також існувало старецтво.

Однак, як відомо, шлях мирянина відрізняється від шляху монаха тільки тим, що перший одружується, а другий ні. У всьому іншому вони повинні досягти однакової висоти святості. Тому те, що монахи-старці перших століть говорили ченцям-послушникам, так само цінне і для всіх християн, оскільки ми рятуємося однаково і йдемо до однієї й тієї ж вершини. Про це свідчить і те, що до старців приходили й приходять багато одружених християн і незайманих, а не тільки монахи. Адже монахів небагато, а християн багато. І всім потрібно ставати святими. З іншого боку, ми знаємо старців і наставників, котрі не були ні монахами, ні священиками: святий Павло Таганрозький, свята Матрона Московська, мученик Іосиф Муньос, Кирило Білозерський — усі вони вміли приймати сповідь помислів.

Досвідчені подвижники не рекомендували нікому із монахів (тобто взагалі зі всіх християн) залишатися без стороннього керівництва або уривати зв’язок зі своїм старцем, якщо він живий. Звертаючись до настоятеля монастиря, у якого не було старця, святий Іоанн Ліствичник говорить: «Не вважай для себе недостойним приносити сповідь своєму помічнику, як Богу, зі смиренним духом». Настоятель одного монастиря, за словами Іоанна Мосха, ходив до одного відлюдника і відкривав помисли. Чернець потребував старця або наставника на всіх щаблях подвижництва та за всіх форм свого життя.

Вибір старця вважався невід’ємним і першочерговим правом подвижника-початківця, як і будь-хто з нас сам обирає свого духівника із багатьох подвижників. Цей вибір — таїнство, як шлюбне життя і вибір нареченої або нареченого.

Святий Василій Великий так характеризує наставника: «Істинний наставник повинен прикрашати себе довгою низкою чеснот: щоб у справах своїх мав свідчення любові своєї до Бога, був не неуважним, не сріблолюбцем, не заклопотаним багато чим, безмовним, боголюбним, нужденнолюбним, не гнівливим, не тримав зла, не марнославним, не зарозумілим, не улесливим, не мінливим, і нічого не ставив би понад Бога».

Наставник повинен бути праведником, але не обов’язково прозорливим і чудотворцем.
Святий Іоанн Касіан Римлянин пише: «Дива, збурюючи подив, мало сприяють святому життю... Вершина святості й досконалості полягає не у вчиненні чудес, а в чистоті любові. Більшим дивом є вигнання з себе пороків, ніж з інших бісів».

Святий Іоанн Ліствичник дає такий критерій наставника: «Істинного пастиря викаже любов».

І ми знаємо, що істинний пастир має співчутливу молитву за інших людей.

Справді, Христос виконав не всі молитви. Він не послухав Петра, котрий просив Його зійти з хресного шляху, не явив знамення іудеям, не покарав тих, хто скривдив апостолів дорогою в Єрусалим. Але чи є така молитва, яку Він виконував завжди? Є. Це прохання кого-небудь люблячого за того, кого він любить, щоб він зцілився і йому стало радісно та світло жити.

Що має на увазі людина, яка просить молитися за себе? Вона просить: полюби мене так, щоб ти всім собою жив для мене, та, виходячи з цієї любові, молись і проси Бога про мою потребу до того часу, поки Бог не зглянеться на твою любов. Я, можливо, маловір, або не маю глибокого почуття Бога, я, може, не навчився до кінця Йому довіряти, але я довіряю твоїй любові до мене. У ній я знаходжу Бога і дізнаюся, що Він чує мене, і Його любов до мене я впізнаю безпосередньо у твоїй любові.

Преподобний Макарій Великий вважає дар одкровення й пророкування, служіння слова, дар розсудливості, вигнання демонів і зцілення хвороб тільки нижчим виявом містичного єднання душі з Богом. Тим, хто він є насправді, подвижник відкриває себе тільки в любові.

І святий Іоанн Ліствичник говорить, що обоження, синівство, ставання людини богом від благодаті і любові — це речі, які відрізняються тільки назвами, але вони одне й те саме. Святий зазначає, що «говорити про любов — це те саме, що говорити про Бога».

Старець-наставник має якісь дрібні немочі й гріхи. Бог їх приховує від нас, а ворог нам їх показує, щоб ми пішли від старця. Ліки від поганих думок про старця — сповідання їх йому.

Відомий про випадок, що стався з духовною дочкою святого Амвросія Оптинського.  Вона чекала прийому старця на лавочці, багато ще людей було в черзі. І раптом їй прийшли думки, що старцю вона не потрібна, він суворий з нею і не любить її. Дівчина стала обмірковувати це і дуже мучилася. Несподівано вийшов святий і, дивлячись за її спину, сам собі сказав: «Зараз я віджену цю чорну галку». Він став молитися, і помисли відійшли.

Святий Іоанн Ліствичник пише: «Прагнення розглядати справи старця є омана лукавого. Сліпі очі слухняних Бог умудряє, щоб бачити чесноти вчителя, і затемнює, щоб не бачити недоліків його; ненависник же добра чинить навпаки».

Погана думка про кого-небудь не завжди істина, а те, що нам здається істиною. На чому ґрунтується наша погана думка по будь-кого? Не завжди на вчинках, а на нашому поясненні мотивів його вчинків, на тому, що людина вважає прозорливим проникненням в серце іншого, що дає їй право ним гребувати. Але ж людина, зазвичай, не поет, не казкар і не мама щодо іншого, що забезпечило б їй природне проникнення.
Тим більше вона не свята, щоб мати благодатну прозорливість. Отже, її проникнення виходить або з підказок і брехні ворога, або з її власного пристрасного серця. А пристрасне серце спотворює погляд, і людина приписує іншому свої пристрасті.

Святі Варсонофій та Іоанн говорять про це так: «Треба запитувати про помисли того, до кого маєш віру і знаєш, що він може понести помисли, і віруєш йому як Богу, а запитувати іншого про той самий помисел є справа допитливості і невір’я. Якщо віриш, що Бог говорив через святого свого, то до чого тут випробування або яка потреба спокушати Бога, запитуючи іншого про те ж саме».

І вони ж: «Якщо в одному відсікаєш свою волю, а в іншому — ні, то зрозуміло, що і в тому, в чому ти її відсік, ти мав іншу, свою ж волю».

Добра справа, розпочата послушником без волі старця, втрачає всю свою моральну цінність. Тому і святий Ісаак Сирин стверджує, що не те добре, що тобі здається добрим, але те, що визнане таким людьми доброчесними.

А святий Василій Великий зауважує: «Все, що робиться без наставника, є певною крадіжкою і святотатством, що призводить до смерті, а не до користі, хоча б і здавалося тобі добрим».

Це тому, що в несінні послуху ми подвигом відсікаємо свою горду волю. І тоді через нас у світ приходить воля Христа. А це воля любові.

Послушник не в змозі ще оцінити ту чи іншу справу з морального боку: довіра своєму помислу в цьому — помилкове знання. Таке добро має тільки видимість добра. Авва Дорофій говорить, що йдучи таким шляхом ми самі розставляємо собі тенета і навіть не усвідомлюємо, як гинемо.

Авва Ісаія: «Не соромся звертатися з питаннями до наставника твого. Щоб не робив, роби за порадою отців твоїх і спокійно проведеш час життя твого».

Святий Ніл Синайський: «Коли тобі старці пропонують пораду, хоча ти й обізнаний — не відкидай її».

Старці із самого початку приймали сповідь помислів. Вже перше покоління єгипетських подвижників приймало таку сповідь у городян.

Святий Марк говорить: «Не залишай невиправленим гріха, хоча б він був найдрібніший».
Це стосується й помислу. Які помисли, прийняті людиною — така її душа.

Святий Іоанн Касіан Римлянин з цього приводу стверджує: «Відкинувши сором, завжди потрібно відкривати старцям усе, що відбувається в нашому серці».

Це потрібно для того, щоб наші думки стали христодумками, наші почуття — христопочуттями і наша душа — явленням Христа у світі.
Стародавні подвижники стверджують, що «ніхто так не радує ворога, як ті, хто не відкриває своїх помислів».

Авва Євагрій Понтійський († 406) міркує у тому ж руслі: «Після помислів від супротивника душа збентежена, тобто негайно збуджується пристрастями — люттю, хіттю, і так далі; гординею або зарозумілістю, або марнославством. Але після помислів від ангелів на довгий час набуває душа невимовного миру, тиші і великого смирення».

Подібні висловлювання ми знаходимо й в інших отців. Якщо узагальнити їх вчення про помисли, то можна сказати: коли певна думка, чутка чи новина мучать душу, лякають, вносять розлад, то до цієї думки або новини примішався ворог, бо думки від Господа наповнюють душу миром.

У будь-якому разі отці радили сповідати думки, що нас хвилюють, своєму наставнику, а він допоможе нам думати правильно.

Артем Перлик

Опубликовано: пн, 16/07/2018 - 17:19

Статистика

Всего просмотров 131

Автор(ы) материала

Реклама

Реклама:
Социальные комментарии Cackle