Слово архімандрита Маркелла (Павука), духівника Київских духовных шкіл.

Перші три Неділі після П’ятидесятниці були присвячені святим: передусім всім святим, потім руським, далі регіональним – білоруським, санкт-петербурзьким, галицьким тощо. Так Церква наводила нам приклад і спонукала до святого життя.

Великою перешкодою на шляху до святості є не лише упередженість, що в наш час її досягнути неможливо, або агресивне середовище, яке не сприймає жодного вияву релігійності чи сприймає в спотвореному вигляді, а ще значна релігійна та конфесійна роздробленість. Найчастіше в одному місті чи навіть селі є представники нашої Православної Церкви, так званого Київського Патріархату, Автокефальної Церкви, греко-католики, баптисти, єговісти, суботники, п’ятидесятники. І всі стверджують, що правда на їхньому боці.

Якось я їхав у потязі з одним досить освіченим юнаком і поцікавився його релігійною приналежністю. Він сказав, що хрещений у Православній Церкві, але не ходить до храму, тому що його спокушає саме ця релігійна роздробленість, отож, він не відносить себе до жодної конфесії, а вірує в душі.

Сьогоднішнє Євангеліє тим, хто ще перебуває в пошуках справжньої Церкви, роз’яснює, яким критеріям має відповідати правильна віра.

Коли римський сотник просить у Спасителя про зцілення слуги, то виявляє велике смирення, бо каже, що він недостойний того, щоб Христос увійшов у його будинок. Сотник бажає, щоб Господь промовив лише слово, і вірить, що так слуга його отримає зцілення. Побачивши таке велике смирення та віру воїна, Господь хвалить його за це й відразу зцілює слугу.

Як бачимо, справжня віра має ґрунтуватися на смиренні. Коли його нема, тоді вона стає даремною, бо, як каже апостол, «і біси вірять і тремтять». Саме смирення сприяє тому, що в нашу душу вселяється благодать, за словами апостола: «Господь гордим противиться, а покірним дає благодать».

Чеснота смирення у всі часи, а особливо нині, є дуже непопулярною. Зазвичай людина смиряється лише під тиском обставин. Хтось смиряється, бо боїться, що його виженуть з роботи. Когось смиряє важка хвороба або суворий начальник. Однак вимушене смирення не має такої великої ціни, як смирення добровільне. Людина, що робить це добровільно, уподібнюється Самому Христу, Який, будучи Богом, смирив себе до хресної смерті. Але не всі можуть сподобитися мученицького вінця, не у всіх для цього є тверда віра та інші чесноти.

Ми можемо навчитися смирятися, починаючи з малого. Наприклад, поступитися місцем старшій людині у громадському транспорті, допомогти нашим недобрим сусідам у якійсь роботі, підтримуючи малодушних і слабких тощо. Коли ми це робимо, тоді нашим помічником стає Сам Бог.

Відносно легко смирятися молодшому перед старшим. Але дуже важко смирятися старшому перед молодшим. Для цього треба велика віра й підтримка силою благодаті Божої. Там, де цього нема, молодші повстають проти старших. Старші зовсім не хочуть дослухатися до молодших, тож через це бувають бунти або, наприклад, запроваджуються безкінечні реформи, які створюють досконалу зовнішню форму, а дух при цьому зникає чи стає лукавим.

Нині ЗМІ як зразок правильного життя пропонують нам Америку та Європу. В цих місцях переважно мешкають католики та протестанти. Справді, у цих країнах є багато корисного, вражає відносно високий матеріальний добробут, виважена освіта, існує достатній соціальний захист. Але водночас ми самі можемо бачити, що релігійність людей там дуже невелика. Якщо в нас насильницьким шляхом у безбожні часи знищували монастирі та храми, то там культові споруди без будь-якого насильства стали майже порожніми та руйнуються або здаються під офіси, банки, магазини.

Чому це сталося? Якщо згадаємо старозавітний період життя людей, до народження Христа Спасителя, то бачимо, що слава Господня залишила величний Ієрусалимський храм тоді, коли іудеї стали масово порушувати заповіді Божі й схилятися до ідолопоклонства. Так і на Заході, незважаючи на всі проведені церковні реформи, храми дедалі порожніють, тому що люди не відчувають в них сили благодаті Божої. А вона залишила ці храми, адже пастирі їхні в ХІ столітті відпали від Православної Церкви, спричинились до розколу.

На початку 90-х років ХХ століття так само, під благими патріотичними й національними лозунгами, частину українців вдалося втягнути в розкол і відновлену унію. Але чи на смиренні та любові зводяться ці церковні структури, якщо з їхнього боку постійно відчувається агресивна риторика проти нашої Православної Церкви, керівництво якої знаходиться у Києві, але вона залишається частиною Руської Православної Церкви й завдяки цьому єднається з усіма 14 Помісними Православними Церквами світу?

Молімося нашому небесному покровителеві, на честь якого ми хрещені, та іншим святим, щоб нам стяжати у своєму серці благодать Божу і з її допомогою бути завжди переможцями зла, а якщо впадемо в якийсь гріх, із смиренним і скрушеним серцем каятися в ньому і ставати подібними до святих, щоб разом з ними в Царстві Небесному сподобитися славити Всесвяту Трійцю. Амінь!