У православних християн починаються поминальні постові суботи і це чергова нагода поговорити про смерть.

Тема смерті сьогодні дуже актуальна, з тієї простої причини, що в умовах війни вона буквально дихає в потилицю кожної людини. Ще зовсім недавно ми боялися говорити про неї, вважали це незручним або недоречним і лише ті, кому доводилося ховати своїх родичів хоча б на якийсь час, хоча б трохи замислювалися про сенс смерті. Мені здається, що сучасна людина уникає розмови про кінець земного шляху, тому що вона не замислюється навіть про сенс життя. Життя і смерть постійно ходять пліч-о-пліч, тільки до недавнього часу про другу з них ми воліли не думати. Але одне від іншого у світі відокремити практично неможливо. Ми можемо спробувати забути про смерть, зробити вигляд, що її не існує, просто уникати думки про неї, але вона все одно мовчазно буде присутня на іншому кінці «телефону». Як тільки спробуємо осмислити життя, ми обов'язково станемо осмислювати і смерть.

Сьогодні у нас, вже вимушено, всі способи «замилювання» теми смерті відкинуті. Немає більше барвистих вивісок, яскравої реклами, нескінченних вогнів ресторанів, магазинів і нічних клубів, які приковували нашу увагу і змушували прагнути ситого і комфортного життя. Так, війна привнесла в наше суспільство ще одну причину смерті, однак до цього таких причин було безліч. Сьогодні люди гинуть від куль, снарядів та бомб, але й інші можливості померти нікуди не поділися, як, наприклад, хвороби. Якщо життя людини цінне, то й смерть має бути цінною, проблема в тому, що усвідомлюючи цінність першого, ми ігноруємо цінність другого. Та й цінність життя часто нами розумілася виключно в матеріальних категоріях.

Варто задуматися ось над чим: якщо і тварини прагнуть того, щоб насититися, щоб жити в безпеці, продовжувати потомство, то чим ми якісно відрізняємося від них, якщо ще й тяжіємо до цього? Той факт, що перераховані устремління ми ускладнили і вдягли у яскраві обкладинки, не змінює їхнього внутрішнього змісту. Але ми люди, і одна з наших унікальних рис є здатність мислити. Я зараз навіть не говорю про якісь суто християнські категорії, а просто про загальнолюдські. І тут життя та смерть нерозривно пов'язані. Візьмемо хоча б елементарні питання, що відрізняють нас від тварин.

Перше із них: хто я? Якщо я більший, ніж просто високорозвинений примат, то значить і цілі мої повинні перевершувати цілі приматів. Тільки цих роздуми досить, щоб перевершити матерію та спрямувати розум у сферу метафізики, тобто, сферу, що перевершує земне життя. Якщо я, це не тільки моє тіло і мій мозок, що зупиняють своє функціонування в момент смерті, то в мені є те, що здатність пережити смерть.

Друге питання: навіщо я тут? Відповідаючи на нього, багато хто може навести чимало варіантів, більшість з яких знову ж таки не перевершить матерії. «Я тут заради продовження роду», але це роблять і тварини. «Я тут заради того, щоб залишити після себе якусь спадщину в науці, мистецтві, літературі», – але реально її залишають лише небагато, більшість людей просто йде в землю, а через покоління-два-три і пам'ять про них пропадає. Але навіть якщо хтось стане дійсно великою людиною, що користь йому самому від того, якщо він просто розчиниться в сирій землі? Не буде можливості ні насолодитися працями власних рук, ні побачити, як ці праці приносять благо іншим, як вони розвиваються далі.

Однак якщо ці наші земні, безумовно, потрібні і добрі устремління, сприймати не як самодостатню і остаточну мету, а лише як засіб досягнення чогось більшого, то самі вони набувають відбитка вічності. Знову ж таки, якщо є вічність, якщо є життя за порогом смерті, то й не обов'язково бути великим, бо велич приходить навіть у саму «маленьку» долю, саму «непоказну» людину.

Третє питання: що далі буде зі мною та зі світом? Якщо я є невід'ємною частиною цього світу, то як його доля не може бути мені байдужа, так і життя кожної окремої людини не може не впливати на життя світу в цілому. Якщо у відповідях на попередні два питання ми вже визначили собі можливість проходження смерті і реальність вічності, то тепер важливо з'ясувати, яка вона, щоб встигнути до неї підготуватися.

Невідомість лякає і щоб її не боятися, потрібно зробити її популярністю або знайти опору, на яку можна буде спертися не тільки під час земної дороги, а й по закінченні її. Звичайно, такою опорою не може бути ніщо матеріальне, тому що матерія не здатна перевершити саму себе. Так чи інакше, але тут думка нас підштовхує до віри в Бога, причому особистісного, а не віри в якесь абстрактне добро чи розум. На абстракцію не обіперешся, на ній нічого не побудуєш, а розум сам по собі не може існувати, він завжди є атрибутом Особи. Якщо говорити про майбутнє світу, то сьогодні багато вчених говорять про його майбутню смерть, нехай поки що і зяючу на недосяжному мірками людського життя видаленні.

Стосується це не просто нашої цивілізації або планети, але всього всесвіту. Неважливо, «схлопнеться» Великий Вибух або розлетиться так, що відстані між об'єктами космосу будуть колосально неймовірними, згідно з сучасними фізиками-теоретиками та космологами все закінчиться порожнім безжиттєвим простором. Так, не особливо райдужна перспектива, у світлі якої безглуздими стають навіть найбільші людські здобутки. Що толку «напружуватися» якщо в кінцевому рахунку нічого не буде? Зовсім інша річ, якщо смерть людини, суспільства чи всього світу – лише певний рубіж, подолавши який ми зможемо досягти чогось значно більшого. Я не буду зараз заглиблюватися в християнську есхатологію, закликавши читача самому над цим поміркувати.

Отже, бачимо, що життя і смерть сьогодні невіддільні одне від одного. Більше того, забуваючи про смерть, ми нівелюємо сенс життя. Повторюся – сьогодні всі маски скинуті, сьогодні смерть буквально ходить поруч із кожним із нас і, розуміючи це, давайте переоцінювати життя, робити його глибшим, усвідомленішим, величнішим. Смерті не повинно було бути, але якщо вона вже є, то в наших силах у її світлі, у тверезості та розважливості перетворити себе та світ навколо.

Протоієрей Володимир Долгих