Митрополит Антоній (Паканич) розповів про справжні причини церковного розколу, долю Церкви та її майбутнє.

Головна тема всіх книг Святого Письма – спасіння людини.

Старий Завіт відкриває нам Істину і обіцяє спаіння, Новий Завіт вже показує втілену Істину і здійснення спаіння.

Четвероєвангеліє, що входить до складу Нового Завіту, присвячене життю і діянням Христа, Спасителя всього людства, а Діяння і Соборні Послання святого апостола Павла розказують про здійснення спасіння в Церкві, про Її створення, кордони, про те, якою Церква повинна бути.

Саме про Церкву Христову найбільше дбав і перейався св. апостол Павло.

В деяких його Посланнях, крім полум'яної віри, гарячого серця, радості від Божественного натхнення, можна побачити смуток, жаль і розчарування.

Слово «благаю» звучить досить часто з вуст одного їх найбільших вчителів Церкви.

Одне з подібних його звернень наповнене настільки сильними емоціями, переживаннями, що являє собою по суті крик душі з приводу розбіжностей, що виникли серед християн міста Корінфу, містить благання до тих, хто тільки приєднався, йти далі шляхом порятунку, не відступаючи від Істини:

«Тож благаю вас, браття, – пише він – Ім́ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній» (1 Кор. 1:10).

Апостол Павло пробув у Коринфі півтора року. Саме тут його проповідницький талант розкрився на повну силу.

Він багато і самовіддано працював. Робота з мешканцями приморського, легковажного міста, загрузлого в розвагах, була надзвичайно важкою, але, на подив, тут відгукнулося на проповідь більшу кількість сердець, ніж в інших містах, де проповідував апостол.

Число християн швидко збільшувалося, проте вони потребували постійного піклування і поглиблення віри, бо багато хто був, подібно кам'янистому грунту з притчі про сіяча, поверхневі і неглибокі: «…другі ж [зерна] упали на ґрунт кам́янистий, де не мали багато землі, і негайно посходили, бо земля неглибока була; а як сонце зійшло, то зів́яли, і коріння не мавши, посохли» (Мф. 13:5–6).

Дані слова притчі відносяться до людей, які слухають слово Боже і відразу ж з радістю приймають його, проте ненадовго. У цих людях немає кореня, вони слабкі і непостійні. І при перших же скорботах і випробуваннях так само швидко гаснуть, як і спалахують.

Основним приводом для написання листа жителям Коринфа були чутки, що дійшли до апостола, про суперечки і серйозні розбіжності всередині створеної ним громади:

«Бо стало відомо мені про вас, мої браття, від Хлоїних, що між вами суперечки».

Такі серйозні випробування вперше трапилися в діяльності апостола Павла. Протидія і розлад йшов не ззовні - від гонителів християн, а з самої Церкви, людей, які знали про істину, але не пізнали її і в результаті відкидають Христа, противляться істині і підривають єдність зсередини.

У своєму Посланні апостол прямо засуджує лукаві прагнення деяких братів, що постійно сперечаються і прикриваються богословською допитливістю, але мають на меті не пізнання істини, а хизування над іншими християнами, які шукають суєтної слави:

«А кажу я про те, що з вас кожен говорить: я ж Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин, а я Христів. Чи ж Христос поділився?»

Різноманітність думок серед християн неминуча. Людина, за словом свт. Василія Великого, призначена до безперервного вдосконалення, її сьогодення і майбутнє завжди повинні бути краще минулого.

Так у чому ж відмінність між неминучими і природними для християн розбіжностями, різнодумством і єрессю і розколом? Про що попереджав апостол Павло, про який гріх був його крик?

Цей гріх – гордість, який і один робить нас ворогами Богу, писав свт. Василь Великий. 

Цей гріх – звеличення над іншими християнами.

Гордість перекручує свідомість людини, мудре в його очах виглядає нерозумним, добре – злим і навпаки. Вся мудрість світу цього побудована на людській гордості. Мудреці і філософи, не пізнали Христа, перетворюють одну з найвищих християнських чеснот – сповідання істини – в найбільший гріх опору істині. Християни, що ставлять себе вище за інших, зповнені згубного гріха гордості, який робить людину божевільною:

«Бо написано: Я погублю мудрість премудрих, а розум розумних відкину… Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту? Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді».

Людина володіє єдиною земною чеснотою – вірним використанням Божих благ і дарів. Все прекрасне і позитивне, розумне і добре, що є в світі, в нашому житті, належить Богу і походить від Нього. І тримається людина на землі тільки милістю Божою.

Християнство відкриває людині шлях до пізнання премудрості Божої. Вона непізнавана в силу обмеженості людського єства, але наближення до неї можливо. Наближення полягає в нашому самозреченні, вільному самознищенні і вміщенні в міру своїх сил вільного приниження Сина Божого, Яким світ був викуплений від гріха:

«Дивіться бо, браття, на ваших покликаних, що небагато-хто мудрі за тілом, небагато-хто сильні, небагато-хто шляхетні. Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне, і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити, так щоб не хвалилося перед Богом жадне тіло».

Таким чином, справжній християнин ніколи не величається і не вважає себе краще та достойніше за інших, в його найглибшій покорі з'єднані відданість волі Божій, вірність Богооткровенній істині до кінця, любов до ближніх, яка є прямим виконанням волі Божої, так і відповіддю на ті благодіяння або образи, які ми від інших отримали промислітельно з метою нашого вдосконалення і стаємо завдяки особистому приниженню, самозреченню і добровільній любові вільними учасниками приниження Божого Сина.

І тоді найгостріша образа робиться самим великим благодіянням:

«А з Нього ви в Христі Ісусі, що став нам мудрістю від Бога, праведністю ж, і освяченням, і відкупленням, щоб було, як написано: Хто хвалиться, нехай хвалиться Господом».

Сьогодні, як і тисячі років тому, кожен сам робить свій вибір: помилятися або захищати істину. Де гордість, жадібність і гординя, там немає істини, її слід шукати в смиренні і любові.

Церква з самого свого заснування є берегинею і захисницею Богоодкровення, стоїть на сторожі чистоти віри.

Церква – це щира єдність у вірі на все життя, а не ситуативне об'єднання під інтереси, моду чи настрій.

Церква – це врата у вічність, тільки в ній можливе щиросердне шукання істини, яке є одним їх вищих способів прославлення Бога і незмінним обов'язком кожного християнина.

Записала Наталя Горошкова