У чому радість паломників і турботи організаторів поїздок.

Паломницькі поїздки для людей з обмеженими можливостями багато років організовують в Українській Православній Церкві. Це не просто можливість для людей з інвалідністю вибратися зі свого маленького, часто обмеженого світу, це щире бажання душі долучитися до Бога і просити Його про зцілення.

Про паломницькі поїздки своїх підопічних розповіла глава соціального відділу Воскресенського Кафедрального собору УПЦ м. Київ Олена Богданова.

– Олено, як ви прийшли до ідеї паломницьких поїздок для людей з обмеженими можливостями?

– Група київських сімей, у яких є діти з інвалідністю, звернулася за допомогою до ключаря собору владики Варсонофія (нині голова Парафіяльної ради і ключар Кафедрального собору УПЦ, митрополит Вінницький і Барський Варсонофій – ред.). У своєму проханні вони просили провести їм паломницьку поїздку.

Так, з благословення владики Варсонофія ми познайомилися з цими сім'ями, з якими з тих пір підтримуємо зв'язок вже багато років, вітаємо зі святами, допомагаємо по можливості фінансово і організовуємо поїздки Україною. У багатьох сімей важка фінансова ситуація, пенсія з інвалідності маленька, потрібні ліки, тому вони не можуть собі дозволити самостійні поїздки. До того ж це пов'язано з певними труднощами, наприклад, для інвалідів-візочників потрібні волонтери, які допомагають переносити їх з транспорту у візок і т.д.

Варто сказати, що наш соціальний відділ організовував паломницькі поїздки не лише для людей з інвалідністю, але й для дітей-сиріт із дитячого будинку «Малятко», Київського притулку для неповнолітніх дітей, групи глухонімих діток, співробітників і парафіян Кафедрального собору.

– Яка мета ставиться у плануванні та здійсненні таких подорожей?

– Відвідуючи храми і монастирі, люди з обмеженими можливостями отримують унікальну можливість доторкнутися до великої історії нашої країни і духовної церковної спадщини. У цих паломницьких поїздках іде просвітницька діяльність не тільки для самих людей з інвалідністю, але й для їхніх батьків, які страждають не менше, а може й більше своїх дітей. Усе це робиться, щоби люди своїми очима побачили знаменні місця, доторкнулися до православних святинь і отримали не тільки відпочинок, але й благодать церковних місць, духовну радість, втіху, полегшення в хворобі. Паломництво – це не тільки нова цікава інформація, але й духовне спілкування, прояв християнської єдності, все це йде на користь душі християнина і всій Церкві.

– Чого чекають люди з інвалідністю від цих поїздок?

– Перш за все, наші паломники хочуть отримати зцілення душі і тіла. Про повне зцілення, звичайно, важко говорити, адже серед паломників є люди з ДЦП, синдромом Дауна та іншими серйозними вродженими проблемами. Але в кожному храмі вони подають записки за здоров'я, ставлять свічки, моляться. Прагнуть отримати духовне підкріплення, відчути благодать, стикнутися з нею.

Під час паломницьких поїздок вони дізнаються про історію та духовні традиції монастирів і храмів, особливості богослужіння, про життя святих угодників, подвижників, про чудотворні ікони. Паломники мають можливість взяти благословення у намісника чи ігумені, поговорити з ними, попросити святих молитов.

Навіть тільки те, що вони можуть побачити світ за межами своєї квартири, є для них великою радістю, тому кожну поїздку очікують із нетерпінням і вдячністю.

– Як давно і як часто організовуються такі поїздки? Скільки людей з інвалідністю беруть участь у них?

– На постійній основі, з благословення владики Варсонофія, паломницькі поїздки для людей з інвалідністю стали відбуватися при громаді Кафедрального собору УПЦ, який ще будувався, але найперша поїздка відбулася у 2009 році, коли я ще працювала у Києво-Печерській Лаврі.

Декілька перших поїздок відбулися на великому комфортабельному автобусі на 50 місць, у них брали участь 25 паломників з інвалідністю в супроводі родичів. Згодом, коли я почала працювати в соціальному відділі Кафедрального собору УПЦ, на прохання людей з інвалідністю та з благословення митрополита Варсонофія, поїздки почали організовувати частіше, але тільки на мікроавтобусі.

– Із чим стикаються організатори на практиці і як вирішують проблеми?

– Основна проблема – це фінансування. Щоб організувати й провести поїздку, треба оплатити автобус, проживання в готелі, харчування, екскурсію тощо. На жаль, у нас немає свого мікроавтобуса, а це виключило б основну проблему.

Велику фінансову допомогу нам надав благодійний фонд Вадима Новинського. Директор фонду Дмитро Сергєєв разом зі своїм заступником Наталією Балаян протягом декількох років брали участь спільно з соціальним відділом Кафедрального собору УПЦ у різних благодійних проектах і допомагали не тільки в оплаті паломницьких поїздок для людей з інвалідністю, але й фінансово для покупки подарунків до свят онкохворим діткам, діткам-сиротам у дитячі будинки, підопічним дому ветеранів і соціальної опіки, притулків, спілки інвалідів тощо.

Для соціальної роботи необхідні значні кошти, тому ми висловлюємо велику вдячність фонду Вадима Новинського і всім благодійникам за їхню любов до ближніх, допомогу соціальному відділу і пожертви.

– Як обирається маршрут для поїздок?

– У нас є безліч варіантів основних паломницьких маршрутів: Вінниця, Почаїв, Одеса, Чернігів, Чернівці та ін. – вибір величезний. Дуже часто я створювала паломницькі маршрути сама, одного разу запропонувала поїхати в три скельні монастирі, що знаходяться в різних областях на річці Дністер.

Іноді сім'ї з інвалідами самі пропонують, у який монастир вони хотіли б поїхати. Часто просто звертаються з проханням організувати паломницьку поїздку по храмах і монастирях України на мій вибір. Багато було у нас поїздок одноденних і багатоденних. Найтриваліша – 5-денна, коли ми відвідували Закарпаття. Незабутні враження, красива природа й архітектура, привітні люди.

– Чи збираєтеся ви масштабувати свою діяльність у подальшому, тобто залучати більше людей з інвалідністю до таких поїздок?

– У зв'язку з епідемією коронавірусу, на жаль, ні. Масштабувати не маємо можливості. У минулому році вже було важко, але ми встигли провести дві поїздки. Одну дводенну, з 29 по 31 серпня, у жіночий Зимненський монастир, Петропавлівський чоловічий монастир (с. Світязь) і ще декілька монастирів і храмів.

Друга, 23 вересня, по святинях і визначних пам'ятках Вінницької єпархії.

– до Калинівського хреста в м. Калинівка. Калинівське диво пов'язано з історією, що сталася на початку ХХ сторіччя. 7 липня 1923 року червоноармієць вистрілив у поклінний хрест, який стояв на в'їзді в населені пункти Калинівка та Сальник. Куля потрапила в зображення розп'яття і з плеча Спасителя потекла кров. Біля хреста почали служити молебні, люди й досі приходять туди для молитви і покаяння.

– до трьох мироточивих ікон у с. Мирне. У місцевій церкві мироточать ікони Богородиці й Спасителя, через що у храмі стоїть незвичайний аромат.

– у с. Шевченко, де перебуває Зиновінська чудотворна ікона Божої Матері. Раніше за молитвами біля образу відбувалися зцілення, а в 2004 році, під час Різдвяного посту, хранителька святині побачила, що на іконі Богоматір відкрила очі. Після цього ікона була передана в храм.

Цього року після послаблення карантинних обмежень вдалося організувати декілька поїздок, але найбільша проблема в тім, що жертводавців стає все менше. І справа навіть не в тому, що люди не хочуть займатися благодійністю і допомагати, а в тому, що бідніє населення, не тільки прості люди, але й середній клас, люди, які мали достаток раніше, відчувають зараз фінансові труднощі. Це пов'язано з економічною ситуацією, але з епідемією і карантином ще більше погіршилося. Тому будувати довгострокові плани не є можливим.

Поки що Бог нам допомагає, а як буде далі, побачимо. На все воля Божа.

Спілкувалася Олена Сухиніна