Обрізання Господнє – незвичайне свято, тому про його значення варто сказати кілька слів.

Незвичайність самої події Обрізання полягає в тому, що воно повністю належить до Старого Завіту. Так, хтось згадає про Стрітення, але події Стрітення набагато докладніше описані у євангеліста Луки, а коли ми говоримо про них, то завжди робимо акцент не на строгому виконанні приписів Закону, а на месіанському значенні та на початку Новозавітного часу. Про Обрізання ж сказано зовсім коротко, та й то не безпосередньо: «Після восьми днів, коли належало обрізати Немовля, дали Йому ім'я Ісус, наречене Ангелом перед зачаттям Його в утробі» (Лк. 2, 21). Цим подіям не було приділено докладної уваги з тієї простої причини, що для іудейського немовляти чоловічої статі обрізання вважалося саме собою зрозумілим.

Давайте будемо чесні, і визнаємо, що Обрізання Господнє для більшості з нас якось губиться. Цього дня, на відміну від Різдва, Великодня або того ж Стрітення, ми не відчуваємо якихось особливих відчуттів, святкового піднесення та натхнення. Обрізання Господнє взагалі втрачається між двома Богоявленнями, що колись були одним святом. 13 січня служить віддання Різдва, а 15 – вже передсвято Хрещення. І ось між ними, одним днем ​​стоїть Обрізання. Здається, що це лише виконання старозавітного обрядового Закону. Окрім того, цього дня ми ще й шануємо святителя Василія Великого, а також Новий рік за Юліанським календарем. Так і складається безліч причин, через які святкування Обрізання сильно «замилюється». Однак у Церкві ніщо не марне, тому й нам варто постаратися трохи глибше поміркувати над подіями цієї урочистості.

Спочатку давайте згадаємо, що заповідь про обрізання була однією і небагатьох заповідей до заснування Синайського законодавства. Встановлена ​​вона була ще за Авраама: «Це є завіт Мій, якого ви повинні дотримуватися між Мною та між вами та між нащадками твоїми після тебе: нехай буде у вас обрізана вся чоловіча стать; обрізуйте крайню плоть вашу: і це буде знаменням завіту між Мною і вами... Необрізаний же чоловічої статі, що не обріже крайньої плоті своєї, вигубиться та душа з народу свого, бо він порушив завіт Мій» (Бут. 17, 10-14).

Якщо цей закон був свідченням завіту між обраним народом і Богом, то навіщо тоді треба було дотримуватися його Спасителю, Який, ставши Людиною, не перестав бути Богом? Перше, що спадає на думку і про що говорять багато тлумачів Святого Письма – це той факт, що Христа ніхто з ізраїльського народу не слухав би, якби Він не був обрізаний. Відсутність обрізання була свідченням безбожності, приналежності до оточуючих язичницьких народів. Іудеї очікували Месію, який належав вийти з їхнього середовища, а тому дотримання всіх обрядових приписів було обов'язковим. Спасителю, перш за все, слід було викупити підзаконний ізраїльський народ (Гал. 4, 4-5), пронести його ярмо, якого він сам понести не міг. Варто сказати, що в П'ятикнижжі міститься 613 заповідей, точне виконання яких не під силу жодній людині, тобто кожен ізраїльтянин так чи інакше порушував Закон, тим самим постійно пам'ятаючи про свою обмеженість і порочність. Кожен, але не Христос. Він був єдиною Людиною, яка не порушила жодного припису, виявляючи повний послух усім тим законам, які Сам і встановив.

Щодо сказаного у митрополита Веніаміна (Федченкова) є чудові міркування. Розмірковуючи про значення подій Обрізання, він каже, що той, хто хоче жити по нових законах, перш за все, повинен дотриматися старих. Цим самим буде виявлено законослухняність, адже порушник в одному буде порушником і в іншому. «Господь прийшов встановити Новий Закон, – пише владика, – і Він повинен був виконати Старий. І ось Він із самого Свого народження (обрізання – перша священнодія після народження) відразу ж починає виконувати закон. Законодавець перший підпорядковується закону».

На законослухняність, необхідна і для кожного християнина, вказують також богослужбові тексти свята, в яких багато разів зустрічається слово «закон».

Також варто сказати і про просвітницьке значення обрізання. На думку Євфимія Зігабена воно знаменувало майбутнє хрещення. Як відсічення крайньої плоті відокремлювало нащадків Авраама від язичницького світу, і води хрещенської купелі відокремлюють християн. Так, християни не перестають грішити, не стають автоматично святими, але вони все ж таки «рід обраний, царствене священство, народ святий, люди, взяті в уділ» (1 Петр. 2, 9). Коли прийшов на землю Первообраз, потреба в прообразах відпала. Христос став ніби останньою точкою у Старому Завіті, Він виконав усе, що відносилося до Нього Самого, а решта – зайве. «Обрізання передається вірним через святе хрещення, – пише святитель Іоанн Златоуст, а святе хрещення – образ Христового воскресіння. Тому перейди від тіла до духу, від тілесного піднесися до духовного, і ти знайдеш там тілесне обрізання, а тут – духовне та очищення гріхів».

Отже, ми окреслили два аспекти подій Обрізання Господнього: необхідність виконання Закону та прообраз майбутнього хрещення. Тепер давайте об'єднаємо їх у одне комплексне розуміння щодо нас, християн. Через хрещення ми стали човнами Церкви, за допомогою миропомазання – отримали благодать Святого Духа для подальшого зростання в Богові, але зростання неможливе без виконання певних правил, виконання закону. Тому владика Веніамін і пише, що, перш ніж досягти духовних споглядань, треба виконати заповіді про справи. Перш ніж навчитися молитися своїми словами, нам слід дотриматися церковного уставу. Перед тим як отримати свободу духу, необхідно навчитися дисципліні та самообмеженню. Перш ніж вступити в область благодаті, слід зберегти закон. Відсутності пристрастей обов'язково передуватиме цілком конкретна боротьба із пристрастями. Вмінню любити передує вміння виконувати накази влади Церкви. Для нас це тільки початок, адже закон і літера не рятують, проте досить часто ми цього не можемо дотриматися.
 

У день Обрізання нам важливо згадати, що дає нам закон, для чого необхідне дотримання зовнішніх заповідей? «По-перше, – відповідає владика Веніамін, – щоб відчути, наскільки вони важкі (операція «обрізання» своєї волі), по-друге, – щоб зрозуміти, що ми своїми гріхами заслужили… цю рабську школу, по-третє ( і це, можливо, найголовніше) - досвідчено пізнати, що сама по собі школа закону (літери, обрядів, навіть і в християнстві) не досягає мети, не рятує, не втішає, не насичує, не позбавляє зла». Цінність цих положень потрібно сприйняти, але ними й обмежитися, адже зацикленість на обрядовій, законницькій стороні чревата різними аномаліями, як, наприклад, у юдеїв або старообрядців, які не прийняли Христа. Закон – чудовий інструмент, хороший помічник у духовному житті, але ми прагнемо Царства благодаті, початок сходження в яке без нього неможливе.

Протоієрей Володимир Долгих