Після Великодня Христового ми подумки проживали дні, які Христос провів серед людей після Свого Воскресіння, прислухалися до слів Писання, згадували ті давні події. Він був поряд з апостолами, учнями, і люди могли Його бачити, чути, говорити з Ним. Яке неймовірне благо та щастя!

А після Вознесіння Господнього ми ніби розлучається з Ним і залишаємось знову одні.

Справді, коли Христос зійшов на Небо, люди вже не могли бачити Його фізичним зором, але могли бачити духовними очима. І саме в цьому найвищий зміст і велика сила віри. Вірити безоглядно, не вимагаючи фактів та доказів; любити безумовно, не шукаючи зиску; довіряти абсолютно, розбиваючи свою волю об Його Божественний Промисл. Це відповідальний та вільний вибір. Але ніхто не може насильно змусити любити, це відбувається за велінням серця, як відгук душі на Його поклик.

І Вознесіння Господа відкриває нам усвідомлений шлях до віри та любові до Христа. Якби ми бачили Христа на власні очі і чули Його, то були б позбавлені свободи вибору, все було б однозначно для нас: Він є, ми бачимо Його.

Але наша віра і вчення Церкви будується на основі знань про Господа і особистого досвіду життя в Богові: ми віримо не тому, що бачимо, а тому, що знаємо про Нього і що підтверджується досвідом величезної кількості святих. І вже з віри народжується довіра Богові, як із бутону – квітка.

Народженням Спасителя у світ, Його смертю, славним Воскресінням і Вознесінням освячено для нас шлях до спасіння. Це безцінний дар і велика милість Божа.

Тому сьогодні радітимемо, адже за розставанням завжди слідує зустріч. І ми рухаємося з благоговінням до цієї Зустрічі – як до абсолютного Добра, до абсолютної Істини, до абсолютного Світла і до абсолютної Радості. «Не бачили те очі, не чуло вухо, і не приходило те на серце людині, що приготував Бог тим, хто любить Його» (1 Кор. 2:9).