Митр. Антоній (Паканич): Ми практично ніколи не залишаємося наодинці з собою
Як вижити у нескінченній гонці.
У житті нам часом дуже важко зупинитись. Ми весь час поспішаємо, вирішуючи на ходу проблеми, які нашаровуються одна на одну. І ця квапливість стає причиною ще більших проблем.
Темп життя останні десятиліття збільшився кардинально. Ми ледве маємо можливість побути наодинці з близькими, із самими собою та з Богом. Навіть молитовне правило часто просто промовляємо, не вдумуючись у зміст слів, що вимовляються нами.
Що далі, то більше – рішення, прийняті поспіхом, під впливом емоцій чи інстинктів. І чим швидше ми біжимо в цій нескінченній гонці, тим нам складніше чинити опір неперевіреній чи брехливій інформації та маніпуляціям. Ми перестаємо належати самим собі. А звідси всі наші складнощі із собою, з оточуючими і, як наслідок, із Богом.
Вдумайтеся: адже ми практично ніколи не залишаємося наодинці з собою. Навіть коли зовсім одні в замкненій кімнаті, нас тут же висмикне з усамітнення сигнал чергового месенджера – і ми поспішаємо перевіряти, що це за важливе повідомлення до нас прийшло. Але чи важливе?
І це, звісно, не привід грішити на технічний прогрес. Адже справа не в месенджерах як таких. Справа в нас самих. Ми позбавляємо себе усамітнення, спокійних роздумів, спілкування з Богом.
Може навіть здатися, що людина навмисно прямує в цю гонку 24/7, щоб не зустрічатися із собою, не зустрічатися з Богом. Така собі чергова спроба втекти від найголовнішого. Але це ілюзія. Чим більше ми ховаємося від найголовнішого, тим більше нас захльостують хвилі невирішених завдань і в якийсь момент настає почуття непереборної втоми, занепад духу та апатія. Знайоме відчуття, чи не так?
Безліч людей у світі намагаються боротися з цим лихом за допомогою психотерапевтів, витрачаючи безліч грошей і не завжди досягаючи результату. А хтось ускладнює проблему, йдучи в пияцтво чи щось ще небезпечніше.
Але насправді ця проблема вирішується не такими надмірними зусиллями, за умови, що ми її не запустили. Потрібно лише виділяти собі в нашому жорсткому ритмі хвилини тиші. Зупинимося, зробимо паузу, вимкнемо звук наших телефонів. Побудемо в тиші хоча б кілька хвилин. Адже й Бога ми можемо чути лише у тиші. Тиша – найкращий засіб для молитви. І не завжди ця тиша акустична. Якщо навчитися відчувати присутність Господа, ми зможемо навіть у галасливому натовпі відчувати душевну тишу. Але для цього потрібно почати хоча б з малого.
Записала Наталія Горошкова
Опубликовано: пн, 27/06/2022 - 11:14