Відповідає протоієрей Володимир Пучков.

У слово «місіонерство» ми зазвичай вкладаємо простий і зрозумілий сенс: проповідь Христа поза храмом і богослужінням. За дві з гаком тисячі років ця проповідь бувала самою різною: від полум’яних апостольських розмов в людних місцях великих міст до відважного благовіствування сильним світу цього, з подальшим наверненням до віри цілих народів. Від офіційно санкціонованих, а тому глибоко формальних, диспутів з розкольниками і сектантами до випадково вимовленої вголос молитви на полі бою, почувши яку молоді бійці – вчорашні атеїсти вперше замислювалися про Бога. Його вони досі не знали і не чули. Вільне становище Церкви в минулі десятиліття дало можливість розвивати місіонерство за багатьма напрямами. Окремі місіонерські ініціативи були успішними, інші не дуже. Проте, безумовно, минулі роки були роками можливостей для усіх, хто хоч якось працював на місіонерському терені. Навіть ті, хто хотів проповідувати в електричках, такої можливості позбавлені не були.

Проте часам властиво змінюватися. З усього видно: роки можливостей поступово відходять в минуле. У дев’яностих роках серед людей було багато таких, що шукали, в нульових – чимало таких, що цікавилися. Оцерковившись, деякі з них поповнили число духовенства, інші утворили кістяки багатьох приходів, монастирів, громад. Інші, ставши членами Церкви, з часом залишили її. Решта тих, що шукали, до цього час також встигли знайти (а ті, що цікавилися – дізнатися), потім втратити інтерес і розчаруватися. Природно, без жодного бажання надалі що-небудь шукати.

Наш час на тих, що шукають і цікавляться куди бідніший. Навіть серед молоді, яка у всі часи більше ласа до пошуку, ніж ті, хто обтяжений віком, сім’єю і службовим становищем. Сучасна молода людина в більшості випадків є або байдужим прагматиком, націленим на виконання продуманого і чітко сформованого життєвого плану, або легковажним позером, що живе більше в «Інстаграмі», ніж у реальному світі, або активістом – вічно заклопотаним борцем, чия небайдужість така, що краще б він був байдужим. Є, звичайно, і категорія думаючих молодих людей, вони читають книги і вміють критично мислити. Проте частина з них ніякого місіонерства не потребує, оскільки вже встигла оцерковитися, а частина приділяє навчанню або роботі стільки часу, що для духовних потреб якщо і знаходять час, то хіба що в збиток сну.

Відповідно, відношення до релігії і віри у нашої потенційної пастви мало схоже на те, з яким звикла мати справу Церква за останні роки. Переважна більшість людей до релігії відверто байдужа. Їм або взагалі байдужі подібні теми, або «мене в дитинстві бабка водила, я все там знаю, мені нецікаво». Серед активістів, правда, панують прямо протилежні настрої, але це мало втішає, оскільки частина з них небайдужа просто через склад характеру і звички сунути ніс в усі чвари, інша частина готова хоч зараз хапати дубини і бігти переробляти Церкву під власні уявлення, а інші усі з тим же запалом декларують ідейну невіру. Чи варто говорити, що при такому стані суспільства багато колишніх місіонерських напрацювань втрачають всяку актуальність? А для створення нових необхідно враховувати ряд чинників.

Передусім: не всі готові нас слухати і далеко не скрізь нам раді. Сучасна людина – людина вільна. Так, в усякому разі, вона сама вважає. А тому страшно боїться, як би хто не зазіхнув на її свободу, не ущемив би її прав, не обмежив би її бажань. Вона носиться зі своєю свободою як з писаною торбою і цілком щиро вважає, що, якщо вона не порушує цивільних законів, ніхто не має права в чому-небудь її обмежувати або що-небудь їй забороняти. І переконувати тут кого б то не було абсолютно безглуздо. Нам просто слід зрозуміти, що не треба прагнути бути почутими там, де нас не те щоб чути, слухати не готові. Не можна, навіть маючи повноту істини, намагатися нав’язати цю істину всупереч бажанню та волі. А тому позиція моралізатора, вчителя моральності або просто переконаного всезнайки, буде для Церкви неминуче програшною. Необхідно орієнтуватися передусім на тих, хто і чути, і слухати готовий. Їх, можливо, і небагато, та і з Церквою їх зводять частенько біда або нужда. Але, з іншого боку, саме біда з нуждою здатні відкрити душу людини назустріч Богові. Звичайно, прав буде той, хто скаже, що це не стільки місіонерство, скільки пастирство. Але в тому-то вся і справа, що в наш час одне від іншого навряд чи відокремлене.

Але, якщо так, чи незайвим нам буде замислитися і про те, куди ж ми прагнемо залучити людину? Богословські міркування про містичне Тіло Христове та збори вірян, об’єднаних ієрархією, вченням і Таїнствами, тут навряд чи доречні. Людина приходить до конкретного священика, в конкретний храм. Що вона там бачить? Порядок в усьому, чинне богослужіння, грамотну проповідь, доступність духовенства і дисципліну серед прихожан? Благо, якщо так. А якщо ні? Хіба мало випадків, коли касири з прибиральницями лаються прямо посеред церкви, коли постійні прихожани безпардонно лізуть зі своїми зауваженнями до тих, хто прийшов уперше і нічого не знає, коли роздача святої води нагадує битву, коли проповідь перетворюється на годинну розмову ні про що? А ще є безграмотні брошурки в крамницях свічок про траволікування і шкоду щеплень, є пропаганда останніх часів і жахання біометрією. І це ще, якщо обійти увагою якість церковного співу, рівень іконопису, та й просто елементарний смак у формуванні вбрання храму. Можна скільки завгодно міркувати про головне і другорядне, але кожен з цих чинників формує загальне враження. І головне, і другорядне зрештою зроблять свій вплив на людину, тому, як би це парадоксально не звучало, але сучасне місіонерство починається з наведення ладу в храмі. І знову ж таки, абсолютно неважливо, багатий прихід або бідний, прекрасний храм або скромний. В убогому, але чисто прибраному храмі молитися часом настільки добре, що на убогість не звертаєш ані найменшої уваги. Чи, наприклад, любительський приходський хор, нездатний виконувати вишукані композиторські співи, не завжди чисто звучний, але такий, що відчуває ритм богослужіння, що співає без пауз і спроб з першого разу осилити досі невідомий твір, так іноді налаштовує на молитву своїм благоговійним настроєм, що здається: кращого співу і уявити неможливо. Та і для усунення несмаку в убранні іноді не треба замовляти в іконописній майстерні три десятки ікон в одному стилі. Досить просто прибрати в глибину ризниці пару-трійку ікон, що створюють відчуття дисонансу і змішення стилів, і віддати перевагу убранням простішим ніж химерним елементам. І так з усім. Ця робота зовсім не здається складною, якщо до неї підійти відповідально і зробити зі знанням справи. Правда, раніше треба захотіти. Тому що, як показує практика, головна причина внутрішньохрамових проблем не відсутність коштів у приходу або часу у настоятеля, а елементарна байдужість, помножена на традиційне російське «і так зійде».

Тепер звернемо увагу на те, що зазвичай приводить людину в храм. Проблеми і хвороби, смерть когось близького або просто дотримання традиції. Не знаючи віри, людина стає забобонною. І коли забобон примушує когось переступити поріг храму, одна з найсильніших спокус – скористатися забобонністю людини, що прийшла, щоб утримати її в Церкві. «Якщо небіжчик сниться, означає він просить молитов», «щоб чаклуни не могли зашкодити, треба сповідуватися», «коли дитина погано спить, її треба причащати»… Поза сумнівом, Бог приводить людей до себе самими різними шляхами. Але приводить для того, щоб людина, опинившись в Церкві, почала духовно рости, а не оцерковлювала б разом з собою свій напівязичницький, напівсоціалістичний спосіб мислення. Врешті-решт, така примітивна віра або самому такому вірянинові надокучить, або не одного і не двох потенційних християн з числа тих, що мислять і сумніваються від Церкви відвадить. Звідси правило: ні в якому разі не брехати, навіть із, як здається, місіонерськими цілями. Будь-яка людина, що прийшла до храму гідна того, щоб з нею були чесні. Свідомо і повноцінно оцерковитися під силу тому, хто знає правду про віру Церкви, її вчення, її влаштування та історію. Отже, не лише явну брехню, а й неперевірену, необґрунтовану інформацію неофітові давати не можна.

І, нарешті, останнє. Будь-яка людина, якій ми говоримо про Христа, має бути нам цікава. Не як об’єкт місії, не як потенційний прихожанин, а як особистість. Причому тут і зараз. Щирий інтерес розташовує того, що слухає, викликаючи в нього взаємний інтерес, який для проповідника, як розумієте, дуже і дуже важливий.

Підсумок же підведемо простий: наш час – час змін. Рано чи пізно зміни ці торкнуться і Церкви, у відчутному об’ємі, власне, вже торкаються. Чи не варто нам замислитися про те, що якщо в наші храми Бог приводить людей (адже прихід нової людини не стільки наша заслуга, скільки Промисел Божий), то від нас безпосередньо залежить, чи залишаться вони в Церкві. Таким чином, сучасне місіонерство повинно полягати не стільки в залученні до Церкви народу, скільки в прагненні допомогти залишитися в ній тим, кого покликав Господь. І вже тим більше не відлякати, не збентежити, не образити.

Як на мене, ось таке воно, сучасне місіонерство. Можливо, менш стомливе і небезпечне, ніж в минулі часи, але не менш відповідальне. Можливо, саме за ним – найближче майбутнє Церкви.