Оповідання.

Морозний вітер з гір задував до вузької бійниці в стіні. Священик біля кам'яного вівтаря читав єктенію:

– В мирі Господу помолимся.

Біля дверей стояла єдина прихожанка і хрестилася на кожен неголосний вигук службовця.

Сьогодні особливий день. Добрався до Рконського монастиря на машині і зміг відслужити Літургію. А дорога ще та, непролазна, поки доїдеш, всі покришки зітреш об каміння і бруд болотний, місця глухі, рідкісний упертий турист сюди забреде, і тому сьогоднішня служба дорогого коштує.

Для того Рконський монастир і будували в незапам'ятні часи, батюшка розповідав, що приблизно в VII столітті. Будували міцно, з кам'яних брил, згодом прибудовували по церкві, потім в XVIII столітті і дзвіницю невелику змогли звести.

Тут, в ущелинах Тріалетського хребта, багато було таких монастирів свого часу.

У ці ущелини люди йшли з рівнин під час ворожих навал, а в VII столітті сюди приходили спочатку перси, а потім араби. Монастир Рконі спеціально збудований так, щоб до нього було важко дістатися і своїм, і чужим.

Монахів тут давно немає, але статус монастирської території є, він нікуди не подівся. Тому й Маріам Кавтарадзе тут живе, береже спокій монастирських стін. І зберігає у себе ключ від церкви. Якщо кого Господь приведе в глухомань, вона, Маро-бебо, і відкриє давні двері, і допоможе свічки запалити. Але зрідка це буває.

До найближчого міста їхати і їхати. Таксист 30 лар візьме в один кінець. Тут на багато кілометрів ні магазину, ні школи, ні лікаря. Не дай Бог погано стане Маро-бебо, до Горі не довезуть. Це влітку ще сяк-так шанс буде, а взимку тим більше і думати про поїздки безглуздо: ніяка машина не проїде. А вік у Маро-бебо чималий – 83 роки. Але Господь її береже. «Тільки й залишається, що працювати і про всяке сумне, фаталістичне не думати. Здоровіше будеш».

Справ у Маро-бебо кожен день видимо-невидимо. Корову подоїти, сіно їй занести, дрова підготувати, взимку ще й вода замерзає – треба ножом у відрі ламати для найменшої господарської необхідності.

А місця тут – диво. Навесні і влітку все в зелені потопає. Недалеко від Рконі є кам'яний арочний міст, ще за цариці Тамар побудований. Туристи, якщо забредуть сюди, обов'язково на ньому люблять фотографуватися.

Бачить ці спроби увічнитися Маро-бебо – і незрозуміло їй, навіщо це робиться. Рконі просто частина її, і замислюватися про сиву давнину немає ні сил, ні часу.

...Ось і служба скінчилася. Прозвучало з кам'яного вівтаря:

– З миром вийдімо.

Пішли вони вдвох трапезувати.

Батюшка дивився-дивився, як Маро виколупує топлене масло з відра, і знову затіяв колишню розмову:

– Може, спустишся і заживеш в жіночому монастирі. Там все ж тобі буде легше.

– А я і так в монастирі. Звідси мені йти нікуди. Та й вам не знайти людину, щоб тут змогла жити. Мені, навпаки, в самий раз. Як монастирю без зберігача? Просто я знаю, що це моє місце.

Машина загурчала і, буксуючи, все ж рушила з місця.

Біля монастирських воріт залишилася самотня постать охоронниці. Щодо терміну нового приїзду не домовлялися через повну безглуздість: хто його знає, яка погода видасться на той період. Загадувати не доводиться. Тут, в горах, людина, як ніде, тільки від Його волі і залежить.

Маріам Сараджишвілі