Проповідь архимандрита Маркела (Павука), духовника Києвских духовних шкіл.

У Церкві та за її межами точиться постійна дискусія щодо того, як ставитися до тієї чи іншої влади. Деякі християни, особливо з-поміж сектантів, не сприймають будь-яку владу і безапеляційно ототожнюють її з владою антихриста. У такий спосіб вони виводять себе за рамки суспільного життя. Трапляється інша крайність, коли починають державу обожнювати й ставити досягнення її цілей і завдань вище богонатхнених євангельських заповідей, при цьому життя простих людей знецінюється.

Нині зустрічається багато прихильників як першого, так і другого підходу. А як має бути насправді?

Найкраще на це запитання дає відповідь Святе Євангеліє.

Одного разу до Христа підійшли фарисеї і, щоб зловити Його на слові та скомпрометувати перед владою та народом, спитали: «Чи потрібно платити податки кесарю?» Якби Христос відповів «так», то в очах людей Він став би зрадником національних інтересів, бо Юдея тоді перебувала під владою Римської імперії. Якби сказав «ні», то це б означало, що Він підбурює до бунту проти римської влади. Мудра відповідь Христа, що потрібно віддавати кесареве кесареві, а Боже – Богові, унеможливила такі звинувачення (див. Мв. 22:15–22).

Церква, дотримуючись цієї настанови Христа, намагається не втручатися в процес державного управління, але завжди молиться за владу та військо. Водночас, якщо держава починає займатися справами церковного життя, штовхаючи людей на порушення Закону Божого, тоді Церква має право піднести свій голос за правду і чинити мирний молитовний спротив розпорядженням державних чиновників.

Серед таких відважних захисників Церкви від посягань держави можна виділити святителя Іоанна Златоустого, що не побоявся виступити проти імператриці Євдоксії, яка жила у великій розкоші й хотіла віддавати розпорядження не лише в державі, але й у Церкві; західного єпископа Амвросія Медіоланського, який відважно виступив проти римського імператора Феодосія, що наказав знищити значну кількість жителів міста Фесалоники; Льва, Папи Римського, який неодноразово добрим словом пом’якшував серця жорстоких варварів і тим самим рятував Рим від розграбування; Филипа, митрополита Московського, який не боявся захищати тих, хто потерпав від свавілля оточення грізного царя; Павла (Конюскевича), митрополита Тобольського та Арсенія (Мацієвича) Ростовського.

У наш час за кожною Божественною літургією ми всі сугубо молимося за українську владу, народ і військо, щоб нам жити в мирі, спокої, благочесті та чистоті. Проте наша любов до рідної держави має виявлятися не лише в молитві, не лише в тому, що ми розмовляємо українською мовою чи носимо національний одяг, а також у чесності, ввічливому й уважному ставленні один до одного, у терпінні до всіх оточуючих нас людей, ближніх і дальніх. Христос Спаситель вчить любити навіть ворогів своїх.

Коли у нас слабка віра, коли ми не ходимо в неділю та інші святкові дні до церкви, не приступаємо до Сповіді та Причастя або схиляємося до розколу, тоді здається, що так жити в наш непростий час неможливо. Але нема нічого неможливого для Всемогутнього і Всезнаючого, Люблячого останнього грішника Бога.

Тож вознесімо у День Незалежності Української держави молитви, щоб Бог розтопив холодні або теплохладні до справ благочестя серця, щоб ми навчилися любити, терпіти та прощати не лише оточуючих ближніх, а й ворогів своїх, бо лише так ми зможемо виконати Закон Христа, стати чесними громадянами земної держави й наслідувати Царство Небесне. Амінь!