Міркує протоієрей Володимир Пучков.

«Треба щось робити». Знайома фраза, чи не так? Фраза, що наочно і виразно характеризує ставлення сучасної людини до діяльності та бездіяльності: будь-яка дія краща за будь-яку бездіяльність. Я, зізнатися, настільки вже звик, що наш світ такий, що навряд чи взявся б щось писати на цю тему, якби за останні два з половиною місяці не почув «треба щось робити» у рідному церковному середовищі стільки разів, скільки, напевно, до цього і за всі сорок з гаком років життя не чув. Воно й зрозуміло: у країні війна, Церква, мабуть, на порозі серйозних випробувань. На перший погляд, тут не те щоб бездіяльність, тут зволікання смерті подібне. Проте, не поспішатимемо.

І так, відразу обмовлюся, що я не збираюся тут розмірковувати про долі держави і Церкви, про її взаємини з суспільством, про її канонічний статус та перспективи. Я зараз зовсім про інше. Про те, зокрема, як багато чому навчилася наша Церква у сучасного світу, сама, схоже, того не помітивши. Згадаймо недавнє минуле. Отже, Радянський Союз наказав довго жити, поховавши десь під уламками комуністичної ідеології всі свої атеїстичні засади, ідеї та устремління. Церква, яка пережила сім важких десятиліть, протягом яких терор змінювався репресіями, репресії утисками, утисками гоніннями, гоніння обмеженнями, виявилася вільною. Повністю вільною. Вона увійшла в той рідкісний історичний момент, коли влада з нею ні боротися не мала наміру, ні в тісні обійми не поспішала. Вже зараз, при ретроспективному погляді, стає ясно, що нову реальність Церква сприйняла у повній відповідності до слів поета: «Мені вчора дали свободу, що я з нею робитиму»? Храмів мало, віруючих багато, потенційної пастви, в особі хрещених, але невоцерковлених і нехрещених, проте тих, що прагнуть, ще більше. Кредит довіри у народі величезний за дуже обмежених ресурсів. Немає нічого дивного, що пріоритетом стало не так відродження церковного життя (про нього й знали з книг Синодального періоду), а кількісне зростання парафій, храмів та монастирів. Що, само собою, породжувало потребу в активних і діяльних людях, і той внесок, який ці люди внесли у відродження Церкви, справді величезний. Однак великою помилкою було б думати, що все зроблене протягом дев'яностих і нульових є результатом лише чиєїсь активності та ініціативності. Головне, що рухало людьми на той час, – віра. Жива, гаряча, сповнена ентузіазму, аж до самопожертви.

Отже, перші два десятиліття минули та принесли свої плоди. Але не всі плоди виявилися добрими. Попит на діяльних віруючих непомітно мутував на попит на просто діяльних людей. До того ж період активного відродження був позаду і вірі більшості не був невластивий інтерес дев'яностих. І ось наші лави стали наповнювати діяльні люди. Просто діяльні, активні, ініціативні. Віруючі, звісно. Але вже не так гаряче, як попереднє покоління. Тоді (приблизно) і сформувалося у нас цілком мирське ставлення до діяльності: діяти – добре, не діяти – погано. Все це дуже легко наклалося на ослаблення інтересу до аскетики, що намітилося під кінець нульових, і більшість тих, хто приходить до Церкви, настільки затребуваних, діяльних людей вже не ставила собі за мету, перш за все, увійти в ритм життя Церкви. Навпаки, цей ритм стали міняти. Стали формувати новий, той, у якому здебільшого ми живемо зараз. В якому точно так само потрібно безперестанку «щось робити», не діяти, не стояти на місці, рухатися.

А тим часом аскетичні принципи часу не підвладні. І якщо, починаючи жити в Церкві, людина перш за все не вгамується, не навчиться обмірковувати дії і зважувати слова, то чим вона займається, буде чим завгодно, але не духовним життям. Організоване на засадах безперервного руху і дії, засноване на чиємусь особистому занепокоєнні життя, наприклад, приходу може називатися будь-якими словами, але наскільки воно церковне – велике питання.

Втім, так чи інакше, згадані тенденції роками співіснували під церковним дахом із традиційним устроєм. Існували безконфліктно, часом урівноважуючи один одного. Але варто було канути в Лету спокійним часом, як колишній баланс обернувся роздратуванням. Виявилося, що серед наших віруючих є чимало людей, чиї політичні переконання та громадянські позиції явно домінують над церковністю та вірою, а серед духовенства мало кого не бентежать батюшки із замашками менеджерів. Чи варто було священноначаллю взяти абсолютно логічну в ситуації, що склалася, паузу (а, власне, про що було говорити і заявляти після лютневого звернення Блаженнішого і заяви Синоду? Немає кращого способу підкреслити власну легковагість, ніж багаторазово повторювати одного разу сказане), як з усіх боків понеслося: «Треба щось робити»! І, що цікаво, деякі одразу ж взялися за справу, не чекаючи, що там скаже священноначалля. Вийшло зрештою своїм на спокусу, а чужим на сміх, втім, чи могло бути інакше? Коли ж на черговому Синоді було прийнято конкретне рішення, ті самі люди взялися критикувати його на всі лади, ясно даючи зрозуміти, що заклики, що весь цей час лунали, по правді, потрібно було формулювати інакше: «Треба щось робити, як я говорю». Схоже, ніколи раніше не було так очевидним, що цей неспокійний дух нічого спільного з духом церковності не має.

Розумію, мені легко можна заперечити, що часи змінилися, що Церква в реальній небезпеці і якщо зараз чогось не зробити, то ми можемо її і не зберегти. Але, помилуйте, хіба не Бог зберігає Свою Церкву? Ми зіткнулися не з локальною проблемою, а думати, що окремі люди чи нехай навіть численні групи людей здатні вплинути на, по суті, глобальні процеси, чи не надто самовпевнено? Втім, не самовпевненіше, ніж намагатися вказувати Предстоятелю і Синоду, як саме їм слід реагувати на війну, ситуацію в країні та становище Церкви. «Довготерплячий краще від хороброго, і той, хто володіє собою краще за завойовника міста» (Припов. 16:32). Саме час тим, хто звик безперестанку «щось робити» і стимулювати до цього інших, звернути увагу на слова Премудрого. Адже далеко не завжди мовчащий мовчить тому, що йому нічого сказати, а бездіяльний не діє тому, що не знає, що робити. І нерідко трапляється так, що, незважаючи на занепокоєння, нетерпіння або навіть невміння чекати, необхідно не бігти вперед тих, хто стоїть і не шуміти поруч із мовчазними і вже тим більше не критикувати кроки, що робляться священноначалим для вирішення актуальних питань життя Церкви і збереження її єдності в напередодні можливих випробувань.