Останнім часом на різних рівнях знову стало нав’язуватися питання про перейменування УПЦ в «Російську Православну Церкву в Україні».

Нечувана дія у вільному світі - перейменування релігійної організації проти її волі: Постанова № 2556 про внесення змін до статті 12-ї Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» - з дітищ попередньої влади раптом була підхоплена в наші дні деякими спікерами і отримала нову хвилю.

Не змусила себе чекати і заява Синоду ПЦУ, де серед кількох цитат зі Святого Письма розміщений характерний партійний циркуляр. Зрозуміти представників ПЦУ не складно. За три роки існування особливими успіхами похвалитися не виходить. Анонсованої масової хвилі переходів не сталося. А своїм творцям в особі екс-президента Петра Порошенка і Константинопольського Патріарха Варфоломія вона особливих дивідендів не принесла. Більше того, храми, які вдалося відняти у віруючих Української Православної Церкви, в основному пустують, а громади вже потроху побудували собі нові.

Тому потрібно нагадати новій владі закон про перейменування. Суди, які оскаржують його конституційність, обізвати корупційними, а всіх, хто цей закон не підтримує, назвати «агентами держави-агресора».

Чому таке вперте бажання реалізувати цей закон і перейменувати Українську Православну Церкву?

Очевидно, що якби можливості дозволяли, то вже б за президентства Порошенка Українську Православну Церкву просто б заборонили. Однак з релігійною організацією так вчинити не можна. Зрештою, є, хоча вони і мляво працюють, але світові інститути демократії, та й інші причини знайдуться. А ще й свої громадяни мовчати не стануть. Можна було б звинуватити, що по суті і робиться хоча і прихованими способами, нашу Церкву в приналежності до не тієї ідеології. Однак Конституція України говорить: «Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова». Так що при всьому бажанні режим Порошенко не пішов на такий ризик, як просто заборона УПЦ. Але і в спокої залишити теж не могли. Для цього і був створений так званий закон про перейменування. Логіка прийняття його чисто політична, що, власне, захисниками закону ніколи і не приховувалося. Релігійна експертиза щодо цього закону починається з преамбули, в якій, зокрема, говориться: «Події 2014 р., зокрема пов’язані із дестабілізацією миру на Сході України, а саме – тимчасовою окупацією окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО), анексією Автономної Республіки Крим, наслідками збройної агресії, а також прямими та опосередкованими діями країни-агресора – Російської Федерації... зумовили появу низки проблемних питань у релігійному середовищі країни». Отже, як бачимо, автори документа проводять причинно-наслідковий зв'язок між військовими діями і проблемами в релігійній площині. Які ж це проблеми? Текст експертизи замовчує про ці самі проблеми і скочується в перерахування невпинних праць Міністерства культури і моніторингу, який здійснює ця структура. Кожен бажаючий може відкрити текст експертизи і побачити, що там містяться загальні фрази. Ну як всі розуміють: чим більш загальний зміст у фрази, тим менше конкретного сенсу передбачається.

Мета вступної частини експертизи не в тому, щоб правильно обґрунтувати проблему, а в тому, щоб створити помилкове причинно-наслідкове відношення, суть якого: якщо є факти злочинів, скоєних на території ДНР і ЛНР, то відповідальність за ці злочини в тому числі лягає і на ... Українську Православну Церкву. Чому? А без «чому» - просто так хотілося авторам закону. Перед авторами законопроекту стояло завдання обґрунтувати свої дискримінаційні дії проти УПЦ. Оскільки ніяких релігійних та ідеологічних причин бути не може (див. Конституцію), то вирішили взяти самий наболіле для українців питання і оголосити, що вина за це лежить в тому числі і на УПЦ.

Перейменування, таким чином, є передумовою для подальшої дискримінаційної політики по відношенню до УПЦ, оскільки очевидно, що при нинішній політичній ситуації релігійна організація, яка буде містити в назві «Російська», буде дискримінуватися в усіх напрямках.

Автори експертизи, напевно, не в курсі, що поодинокі випадки не є підставою для загальних висновків. Згадуються випадки колабораціонізму. Що тут сказати ... Панове, якщо такі випадки доведені в юридичному порядку - чиніть відповідно до Закону України. Тільки як у авторів документа, так і у захисників його якась хибна логіка: якщо у вас один порушник закону, то і всі інші у вас порушники закону. Це навіть не логіка, і навіть не дивна. Це просто абсурд.

Звинувачення подібного роду, які містить так звана експертиза, можуть мати місце тільки в тому випадку, якщо колабораціоністські погляди є частиною доктрини релігійної організації.

Безумовно, юристи - прихильники перейменування прекрасно розуміють, як правильно обґрунтовуються і пишуться документи подібного роду і які умови повинні бути дотримані. Але, крім розуміння, є ще професійна етика, або в даному випадку її відсутність. Просто ненависть до УПЦ і сервілізм багатьох політиків і чиновників визначають їхню «позицію».

Не раз вказується прихильниками перейменування на так званий головний аргумент: «керівній центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України». Обґрунтуванням подібної тези, звичайно ж, ніхто себе особливо не обтяжував. Хоча Українська Православна Церква не раз вказувала, що за статутними документами вона заснована Собором Української Православної Церкви та зареєстрована відповідно до українського законодавства, а її центр знаходиться в Києві. Свідомо чи ні, прихильники перейменування влаштовують маніпуляцію, змішуючи поняття адміністративного підпорядкування і формат єдності, в якому знаходиться УПЦ з РПЦ.

Українська Православна Церква - це Церква українського народу, вона представлена ​​на всій території нашої країни. Керує нею Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій, разом зі Священним Синодом, архієреями і духовенством, переважна більшість яких є українцями.

Очевидно, що все це придумано з метою окреслити образ ворога. Стара і добре відома тактика, яка не раз використовувалася в світовій історії. Шкода, що в Україні реалізовується подібний сценарій, коли частині громадян України вказується, як себе називати, як вірити і в яку Церкву ходити.

Хотілося б побажати нашим державним мужам не множити кількісно і не плодити марну законотворчість, а зайнятися нарешті тим, для чого їх обирали. І пам'ятати, що серед їхніх виборців були мільйони віруючих Української Православної Церкви і віддавали вони свій голос не для того, щоб на них вішали клеймо.

Протоієрей Володимир Долгих