Один із висновків автора – грекомовні Церкви не повинні підтримувати антиканонічне вторгнення Константинополя в Україну.

Один із найшанованіших ієрархів Кіпрської Православної Церкви – митрополит Кіккський і Тіллірійський Никифор – написав книгу «Сучасне українське питання і його вирішення згідно з божественними і священними канонами». Головна мета видання – неупереджено представити «православним віруючим, які живуть у тіні та сіни нищівного для Православ'я розколу, ті вихідні елементи українського церковного питання, що їм необхідні, щоби скласти собі повне і правильне уявлення, згідно священно-канонічного Передання Православної Церкви – і керуватися ним у своїх подальших діях», повідомляє Mospat.ru.

Уникаючи політизації питання й виходячи з суто історичних і богословсько-канонічних аргументів, автор досліджує всі ключові аспекти можливого вирішення українського церковного питання: юрисдикційну належність канонічної території України, порядок надання автокефалії, розгляд апеляцій у Православній Церкві, канонічні підстави до розірвання євхаристичного спілкування, проблему першості в Церкві та меж повноважень Константинопольського Патріарха.

У своїй роботі митрополит Никифор приходить до висновків:

1. Скасування дії патріаршої грамоти 1686 року і привласнення Вселенським Константинопольським Патріархатом права юрисдикції над церковною територією України є актом одностороннім, самовільним і антиканонічним і, отже, не є чинним. Церковна свідомість як Вселенського Патріархату, так і Руської Церкви, а так само і всеправославна вселенська свідомість (тобто всі Помісні автокефальні Православні Церкви) без вагань і сумнівів погоджувалася з тим, що останні 332 роки поспіль (1686-2018) Православна Церква України перебувала у церковній юрисдикції Православного Московського Патріархату і становила його канонічну територію. Цей досвід усіх Православних Церков постійно, без будь-яких заперечень чи застережень засвідчувався за всеправославним співслужінням і під час нарад, протягом мирних візитів, на міжнародних конференціях і в багатьох інших випадках.

2. Надання розкольницьким угрупуванням України лжеавтокефаліі без попереднього повідомлення і згоди інших автокефальних Православних Церков і навіть самої Церкви Матері, якою у даному випадку виступає Руська Церква, є діянням, що повністю суперечить багатовіковому канонічному переданню і стійкій церковній практиці, і тому з точки зору священних канонів воно не може бути виправданим.

3. Прийняття вивержених із сану і підданих анафемі осіб без їхнього попереднього щирого і глибокого покаяння з одного боку, на підставі антиканонічного твердження, що Вселенський Константинопольський Патріархат споконвіку мав і продовжує мати привілей приймати і розглядати апеляції кліриків не тільки з Церков його власної юрисдикції, але й із інших Православних Патріархатів і автокефальних Церков, з іншого, знаходиться у повному протиріччі зі священними канонами, які ці дії грубо порушують. А тому і надання автокефального статусу України не може мати дійсних канонічних наслідків і не повинно прийматися Помісними автокефальними Православними Церквами.

4. Антиканонічне надання лжеавтокефаліі розкольницьким структурам України жодним чином не повернуло український народ у канонічне русло, як це стверджує Вселенський Патріарх, оскільки величезна більшість православного українського народу продовжує зберігати вірність канонічній Церкві на чолі з Митрополитом Київським і всієї України Онуфрієм. Дії ж Вселенського Патріарха Варфоломія, навпаки, мали результатом катастрофічне розділення Української Церкви і хворобливий розкол її христоіменитої повноти. Як наслідок цього згубна схизма загрожує всьому Тілу вселенського, світового Православ'я.

5. Одностороннє, самовільне й антиканонічне рішення Вселенського Патріарха надати статус автокефальної Церкви розкольницьким структурам України, крім того, що породжує серйозну церковну проблему й загрожує всеправославній єдності ненависною схизмою, у той же час непоправно коливає всеправославний авторитет Вселенського Патріархату як координаційного центру православних Патріархатів та автокефальних Церков.

6. Розрив євхаристичного спілкування між двома Церквами в тому випадку, коли буває викликаний догматичними причинами або порушенням божественних і священних канонів, не тільки дозволяється, але й пропонується як самими священними канонами, так і віковою церковною практикою. Отже, застосовуючи священні канони (10-й і 15-й свв. Апостолів, 5-й I-го Вселенського собору, так само, як і 2-й Антіохійського собору), православний Московський Патріархат вчинив правильно, перервавши євхаристичне спілкування зі Вселенським Патріархатом у надії, звичайно, що причини, які призвели до неможливості спільного причащання, незабаром будуть усунені, а відносини між двома Церквами знову будуть відновлені «у вірі й любові», природним наслідком чого стало б і відновлення між ними євхаристичного спілкування.

7. На тлі всіх цих подій навколо українського питання спливла ще одна нова неканонічна претензія на те, що для світового Православ'я Архієпископ Константинопольський і Вселенський Патріарх не «перший серед рівних», а «перший без рівних». Цим фактом «першість служіння» замінюється на «першість влади», що призводить до порушення принципу соборності, споконвіку діючого у Православній Церкві.

8. У розпал цього досить небезпечної й невиправданої кризи, що виникла в лоні Православної Церкви з причини українського питання, з'явився також і новий догмат про те, що Вселенський Константинопольський Патріарх – глава Православно-Кафолічної Церкви. Перетлумачуючи 34-й канон святих Апостолів, найближчі співробітники Вселенського Престолу стверджують, що Вселенський Патріарх повинен вважатися першим і главою інших Предстоятелів. Тобто всі Патріархи, Предстоятелі та всі єпископи взагалі повинні визнавати Вселенського Константинопольського Патріарха як главу Вселенської Православної Церкви. Однак ця новоявлена теорія не витримує критики ні з історичної, ні з канонічної, ні з догматичної, ні з еклезіологічної точок зору, бо у Православно-Кафолічної Церкви немає іншого Глави, крім Господа нашого Іісуса Христа. Єдиним, вічним Начальником і безсмертним Главою Церкви є її Організатор, Спаситель та Іскупитель Христос.

9. Немає жодних сумнівів, і не можна висунути жодних заперечень щодо того, що на Україні принцип соборності, який є основоположним в управлінні Православною Церквою, поступився місцем принципу самовільної й деспотичної влади одного – Вселенського Патріарха Варфоломія, який за іронією історичних подій всього лише чотири роки тому скликав, очолив і координував роботи Святого і Великого собору на Криті (18-25 червня 2016 року). А цей собор у своєму посланні проголосив, що: «Православна Церква виражає свою єдність і кафолічність соборним шляхом. Соборність пронизує її організацію, спосіб, яким ухвалюються рішення і визначається її шлях».

10. Нарешті, і ми самі відзначимо, що «на підставі історичної правди і канонічного передання щоб уникнути остаточного розколу грекомовні Церкви повинні підтримати історичні і такі, що випливають зі священних канонів права Руської Церкви і ні явно, ні мовчанням не підтримувати антиканонічне вторгнення Константинополя в чужу юрисдикцію. Якщо через любов до свого народу і патріотизм вони вдіють протилежним чином, підтримавши Патріарха-грека, то впадуть у єресь етнофілетизму, яку сам же Константинополь і засудив у 1872 році».