На цьому тижні відзначається Міжнародний день шахів, а тому є привід написати кілька слів щодо цієї популярної гри. 

Ми вже звикли до того, що в нашому суспільстві захоплення шахами сприймається виключно як явище позитивне. І дійсно, від себе додам, що чим далі людство занурюється у віртуальні розваги і вдосконалює різні гаджети, тим цінність шахів зростає все більше. У всякому разі, це одна з небагатьох ігор, яка заставляється працювати наш розум, що не може позитивно не позначитися на його формуванні та зростанні. Однак потрібно все-таки відзначити, що в історії християнства ставлення до шахів було різним.

Зі зрозумілих причин, конкретної святоотцівської думки, щодо шахів ми не зустрінемо. Якщо окинути поглядом західне християнство, то ми побачимо, що там ставлення до шахів, в більшій мірі, було негативним. У мережі неважко знайти посилання, наприклад, на кардинала Петра Даміані, який жив в XI столітті і забороняв гру в шахи підлеглому йому духовенству, а в листі до папи Олександра II називав гру «вигадкою диявола». Боровся з захопленням шахами і четвертий великий магістр ордена Тамплієрів Бернар де Трамле. У XIII столітті, у Франції, єпископ Аїд Сюплі забороняв священнослужителям навіть торкатися до шахових фігур. Також під церковним впливом ряд європейських королів (польський Казимир II, англійський Едуард IV або французький Людовик IX) поставляли гру поза законом. Якщо звернути увагу на протестантське середовище, то можна побачити, що противником шахів був чеський реформатор Ян Гус. Однак, як завжди буває в людській історії, є й інша сторона питання. Так, наприклад, палким прихильником шахів в XVI столітті був папа Пій V. Понтифік настільки був зачарований блискучими комбінаціями свого сучасника італійського авантюриста і, як би сказали сьогодні, гросмейстера Паоло Бої, що запропонував йому масу пільг, аби той прийняв сан. Сам Паоло сильно любив мандрівне життя, а тому понтифік не зміг його спокусити навіть кардинальською шапочкою. Також захоплення шахами приписують папі Іоанну Павлу II.

Тепер давайте поглянемо на ставлення до гри з боку Православної Церкви. На Русі, аж до XVII століття, для християн шахи були під суворою забороною. Гра прирівнювалася до таких захоплень як кості, карти і пияцтво. Заборони ці були закріплені в кормчій книзі 1262 року і в постановах Стоглава 1551 року. Однак тут потрібно розуміти одну особливість канонічного права - в Церкві багато приймають рішень, але ніколи нічого не скасовують. Через такі ситуації виникає чимала кількість колізій, коли одні канони можуть суперечити іншим. Тому, при бажанні і скрупульозному підході, щодо деяких питань, можна знайти посилання як «за», так і «проти». У нас, в принципі, канонічне правила не кодифіковані, причини тому різні, але, напевно, як сказав прот. Георгій Флоровський, Православна Церква це, перш за все, Церква, що молиться, а тому юридичні питання займають другорядні місця. Так, думаю, зараз ми і самі розуміємо, що іноді, в питаннях не догматичного характеру, посилання на постанови п'ятсотлітньої давності не зовсім доречні.

Тепер потрібно сказати декілька слів про духовну сторону питання. Згадаймо одну російську приказку: «Хто чим захоплюється, той тим і спокушається». Сьогодні шахи є не тільки грою, а й видом спорту, тому до них застосовуються ті обмеження, які християнство відносить до спорту. Одна справа футбол у дворі або на секції, інша справа - світові чемпіонати з фанатами і бурхливими пристрастями. Спорт, безумовно, потрібен. Сьогодні він виконує педагогічну роль, дозволяючи дітям і підліткам реалізовувати свою енергію в правильному руслі. Він виховує характер, мужність, вміння долати труднощі і т.д. Але не можна в спорті виключати таку його пристрасну сторону, як азарт, а в світових масштабах - комерцію, де спортсмен може стати засобом заробітку для фінансових ділків, які не погребують вичавити з нього всі «соки», а потім облямувати геть. Яким потім буде життя спортсмена, нікого не цікавить.

З шахами ситуація дуже схожа. З одного боку вони розвивають розум, мислення, здатність аналізувати ситуацію.

Ямайсько-американський гросмейстер Моріс Ешлі говорив, що шахи привчають розуміти, що кожна наша дія обов'язково буде мати наслідки в майбутньому, і наслідки ці потрібно вміти бачити і передбачати. Якщо цю ідею перенести на життєвий досвід, то користь її однозначна. Але потрібно також розуміти, що розум, як і м'язи, вимагає відпочинку, його ресурс обмежений, тому наслідки перевантаження можуть бути ще більш сумними, ніж травми тіла. Не можна забувати і про азартну сторону гри. Колись, ще будучи в сані і в мирі з Церквою, Андрій Кураєв висловив цікаву думку щодо шахів. Він зазначив, що людині більш властиво ототожнювати себе зі своїм розумом, ніж з тілом. Тому, якщо хтось швидше нас бігає або стрибає, то ми можемо поставитися до цього досить спокійно. Але от якщо хтось обіграє нас в шахи, то перенести таку поразку буде складніше, тому що противник здасться розумнішими, а ми, відповідно, дурніший. Думаю, що при захопленні шахами християнам цей фактор також потрібно враховувати.

Отож, як і з багатьма видами людської діяльності, ставлення до шахів є двояким. Точніше все залежить від самої людини. Сьогодні одна із сфер моїх інтересів пов'язана з впливом цифрового світу на свідомість і поведінку людини, тому від себе додам, що людство в цьому плані вже зайшло занадто далеко. І проблема тут не тільки в цифровий ідентифікації. Тому, повторюся, що в таких умовах захоплення шахами можна розглядати, при висловлених обмеженнях, як явище позитивне і корисне, особливо для несформованого розуму наших дітей.

Протоієрей Володимир Долгих