Дітям не властиво вбивати час на неварті справи.

Чи бачили ви, як який-небудь педагог дає діткам завдання, тільки щоб протягнути час уроку, а ті з найбільшою серйозністю виконують слово учителя.

Діти завжди серйозні і веселі по відношенню до життя. Вони знають, що казки реальні.

Для дорослих казка – вигадка, небувальщина, брехня.

Для дітей казка – світ навколо них, саме життя. І жодний дорослий, що не вірить в казки, цього їм змінити не може.

Зі світу йде дитинство, але і повертається воно з поверненням казки.

Якось я говорив з дівчинкою, що вчиться у восьмому класі, якій вів заняття із християнської етики, коли вона була малятком. Побачивши мене у школи, вона запитала:
– Ви ще ведете уроки про Бога?
– Звичайно.
– А я не вірю… – скептично помітила вона.
– А я пам’ятаю час, коли ви відчували Бога.
– Я цього не пам’ятаю.

«Я читала це як казку», «дивилася як казку», – говорять люди з життєвим досвідом про якусь світлу історію, де добро винагороджується, і тому люди з досвідом їй не вірять…

І лише діти, мудреці і творці діяльного добра читають казки, щоб упізнати правду.

Для кожної доброї людини казка – особистий лист від Бога про те, що вона буде щасливий.

Великої людини не буває без благоговіння перед істиною, святинею і красою. Казка – перша, хто допомагає розуміти це.

Казкою і молитвою ми сприймаємо світ як свою спорідненість. І персонажі історії: король Гарольд, Едит Лебедина Шия, Боецій, Вітмен, Рустиціана, і наші сучасники бачаться тоді як близькі, кому може бути потрібна наша допомога, і ми раді надати її.

Казкою і молитвою світ перестає бути для нас стороннім, а ми перестаємо бути сторонніми людям.

Дітям природніше відчувати рідність до інших, навіть до тварин і до світу взагалі. Почуття спорідненості вбивається лише гріхом, але малі діти не втратили красу.

Згадую, як я п’ятирічним ходив по вулицях і обіймав зустрічних. Одного дня, приїхавши на море, я підійшов до якогось хлопця років п’ятнадцяти, щоб його обійняти.
– Чого ти хочеш? – здивувався він.
– З тобою дружити!
– Ти спочатку труси заший, а потім зі мною дружитимеш, – зневажливо кинув хлопець, задоволений своєю злою відповіддю.
А для мене це стало першим прикладом того, що людина може не розуміти найважливішого і не відчувати свого нерозуміння як особисту катастрофу.

Філософ Геракліт говорив: «Хоча логос властивий усім людям, але багато хто живе так, ніби мають власне розуміння всього».

І, звичайно, це «власне розуміння» – смішне, тому що воно є нездатністю бачити і чути, яку так часто викриває Христос в Євангеліє.

Казка допомагає повернутися до розуміння Божественного, що життя – це дар, який ми повинні розділити з іншими.

Згадую і трирічну дівчинку, яка діставала з рота жоване печиво і простягала його мені або комусь ще. Її почуття власності було воістину райським.

Повернення в казку є втечею від турботи. Діти втрачають відчуття дива, коли їх починає гризти даремна печаль дорослих: «що їсти, що пити і в що вдягатися».

Мартін Гайдеггер писав, що «в людей, які живуть турботою, завжди немає часу».

Для чого ж потрібен час? Щоб жити.

Христос звільняє для всіх охочих шлях у казку шостою главою від Матвія, де обіцяє додати усілякий добробут будь-кому, хто йде шляхом доброти.

Мало хто наважується на таке, але шлях добра нікого не підводить.

Цей шлях і є дорога в казку.

Спробуйте піти ним – і ви переконаєтеся в цьому самі!

Артем Перлик