Чим небезпечна нетерпеливість?

Міркує протоієрей Володимир Пучков.

Як ви думаєте, що потрібно робити людині, яка бажає зрозуміти, чим живе суспільство на певному відрізку часу? Слід спостерігати за звичайними побутовими звичками обивателів. І розкажуть ці звички про людей і про суспільство значно більше, ніж усі психологи та аналітики разом узяті. Наприклад, замовили мої діти суші з доставкою додому, а розрахуватися з кур'єром і забрати замовлення доручили мені. І ось сиджу я, копаюся в інтернеті, чекаючи на кур'єра. Минає деякий час, мені дзвонять. Відповідаю. «Виходьте, - кажуть, - ваше замовлення прибуло». Виходжу, за ворітьми нікого. Постояв хвилини зо три, повернувся до хати і зайнявся своїми справами. Живемо ми в такому районі, що не всякий навігатор знайде, так що кур'єри і таксисти нерідко приїжджають до нас, неабияк поколесивши по околицях, тому на запізнення та зрив термінів доставки ніхто їм не нарікає. Проте на цей раз ніхто так і не приїхав. Виявилося, що кур'єр зателефонував заздалегідь, щоб не чекати, доки я вийду, а приїхавши і нікого не застав, поїхав на інші замовлення. Не знаю, яким боком вилізла в результаті доморощеному креативнику його витівка, оскільки діти не забули анулювати замовлення, але мені він дав черговий ґрунт для роздумів.

За часів моєї юності представники старших поколінь дуже несхвально дивилися на нашу, цілком властиву молоді, нетерплячість. Добре пам'ятаю, як під час проходження петеушної практики похилого віку, спокійний і дуже ґрунтовний слюсар, до якого я був прикріплений як практикант, гнівно розпікав мого товариша по практиці: «Ти що, чекати не вмієш»? Говорилося це так, ніби невміння чекати було на кшталт розумової відсталості чи неповноцінності розвитку. Те ж старше покоління, ставлячись до нас, метушливо і йоржисто, майже по-батьківськи фразу «я не хочу чекати», як правило, впритул ігнорувало як негідну уваги дурість. Хочеш не хочеш, все одно зачекаєш. І, що цікаво, таке ставлення ніколи не здавалося образливим, не викликало образ чи засудження. Тому що, дивлячись на цих 50-, 60-, 70-річних мужиків, неквапливих, терплячих, стриманих та надійних, ми розуміли, що так і треба. Очікування – невід'ємне від життя, і чекати треба вміти, а якщо не вмієш – вчитися цьому.

З того часу минуло не більше трьох десятків років, але сьогодні ми бачимо зовсім інше суспільство – суспільство людей, яким очікування завдає дискомфорту. Які не вміють чекати і не прагнуть вміти. Які свою нелюбов до очікування декларують скрізь і всюди. Які бояться очікування і здебільшого призвичаїлися діяти так, щоб випереджати ситуації, в яких доведеться чекати, і запобігати їм. Що ж тут поганого? – скажете ви. Адже якщо людина не любить чекати, значить, вона цінує свій час. Хіба християнська аскетика не закликає дорожити часом і не витрачати його даремно? Правильно. Закликає. Тільки між нелюбов’ю до очікування та вмінням цінувати час немає нічого спільного. Чим відрізняється людина, яка не вміє чекати? Нетерплячістю, безпідставністю, нездатністю вдумливо ставитися до чого б там не було, запальністю, найчастіше ненадійністю. З усього, що я назвав, хоч щось не є недоліком чи, скажімо, гріхом? Чи можливі за такого набору поганих якостей уважне ставлення до себе, опір спокусами, боротьба з гріховними промислами? А як це все сумісне з такою чеснотою, як терпіння? Ну, звісно, ​​ніяк. Висновок простий: невміння чекати виявляє у людині явні порочні нахили і з християнським життям сумісно лише тоді, коли людина усвідомлює його як злочин і планомірно долає у собі.

Тим часом уміння чекати здатне принести людині чималу користь. Я вже згадував тут про терпіння. Думаєте, воно виховується виключно хворобами, скорботами та пороками ближніх? А ви спробуйте постояти в двогодинній пробці і не допустити в душу роздратування, ремствування або засудження. Спробуйте, призначивши зустріч непунктуальній людині, прийшовши заздалегідь і чекаючи на її биту годину, не розсердитися, не вимовити і навіть не нарікати їй на запізнення.

Скажете, це вище за людські сили? Нічого подібного. Для людини, яка живе за Євангелієм, це нормально. У цьому, по суті, і є терпіння. І сподіватися на свою голову хвороб, бід і сварливих сусідів зовсім не потрібно, достатньо навчитися чекати. Спокійно, без ремствування та проявів нетерпіння, без роздратування та злості, приймаючи очікування як даність. Тим більше що, крім терпіння, очікування здатне дати і ще один надзвичайно цінний досвід. Справа в тому, що час очікування - це час вільний, не зайнятий нічим. Я вже згадував про те, що сучасна людина вже звикла страхувати себе, вибудовуючи свої дії таким чином, щоб якомога зменшити час очікування, або зовсім його уникнути. Тому якщо колись нам і доводиться почекати, то переважно тоді, коли ми не зуміли цього передбачити. Отже, час, проведений нами в очікуванні, виявляється незайнятим. Подумайте, у наш метушний час, коли ми, по суті, або спимо, або зайняті, у нас раптово виявляється час, не зайнятий нічим. Для християнина – це просто дар Божий. Церква щороку закликає нас саме до цього – знайти час для того, щоб зосередитися на тому, що відбувається у власній душі, краще дізнатися про себе. У нас цьому присвячено весь Великий піст. Але, давайте начистоту, багатьом з нас вдається провести Чотиридесятницю саме так? Чи багато хто приходить до її кінця саме з таким результатом? Нерідко за всі сорок днів нам вдається провести правильно лічені години. А тут, незалежно ні від чого, життя саме дає нам час, коли ми, коли на 15-20 хвилин, а коли і на годину і більше, залишаємося наодинці з собою, не обтяжені нічим. І як цей час використовувати – для ходіння з кута в кут, щохвилинного погляду на годинник та дзвінки з повідомленнями або для спокійного аналізу власної поведінки у поточний день чи способу думки зараз – залежить виключно від нас. Адже крім власних вчинків нешкідливо подумати і про те, скільки разів і в чому являв нам Бог Свою милість протягом дня, як часто ми згадували або, навпаки, забували про Бога у звичній метушні, як давно дякували Йому за блага, які через їх розмаїття та постійної присутності в житті вже давно вважаємо само собою зрозумілими.

Загалом очікування відкриває перед нами величезний простір для отримання душевної користі. І як, розуміючи це, можна його не любити, особисто мені незрозуміло. Здається, навчитися чекати і проводити час очікування з користю – це те невелике і, загалом, нескладне, чого має прагнути кожен християнин. Для того хоча б, щоб не втрачати чудових можливостей принести користь душі. Для того, щоб у результаті не чинити перешкод Богу, який рятує нас, у тому числі й через життєві ситуації, навіть тоді, коли ми зосереджені зовсім на іншому.

Теги

Опубликовано: вт, 23/11/2021 - 11:34

Статистика

Всего просмотров 1,810

Автор(ы) материала

Социальные комментарии Cackle