Відповідає протоієрей Володимир Пучков.

Якщо припустити, що це дійсно так, то за логікою речей повинна існувати чеснота, протилежна такому гріху, як мала кількість дітей у сім'ї. А то виходить, що гріх є, а протиставити йому нічого. Зрозуміло, що такою чеснотою довелося б вважати багатодітність. Зауважимо, що багатодітність - це дійсно добре. Однак, чи настільки добре, щоб записувати його в чесноти?

З одного боку, апостол Павло недвозначно стверджує, що жінка «буде спасенна через дітонародження» (1 Тим. 2:15). А тому можна подумати, що коли дітонародження присутнє в сім'ї на регулярній основі, то це і природно, і чудово, і спасительно. Але ось в чому питання: чи завжди в багатодітних сім'ях батьки справляються з вихованням численних чад? Чи не трапляється іноді прямо протилежне, коли батьки світу білого не бачать за роботою, щоб забезпечити велике сімейство, яке постійно поповнюється, а діти надані самі собі, бабусям-дідусям-хрещеним-друзям, та при цьому ще й старші доглядають молодших? На жаль, трапляється. І далеко не іноді, а часто-густо. І з віруючими сім'ями в тому числі. А ситуації, коли дитинство в багатодітній родині перетворюється на справжню школу життя, хіба нам не знайомі? Якщо хто не побачив проблеми, зроблю акцент: мова зараз про те єдине, що відрізняє благополучну сім'ю від неблагополучної. Благополучна сім'я - це школа любові, неблагополучна - школа життя. Так що толку від того, що в сім'ї буде п'ять, сім, десять дітей, якщо батьківської любові на всіх не вистачає, а між дітьми цієї самої любові - кіт наплакав? Не спокушаються ті віруючі батьки, вважаючи, що подібним дітонародженням прокладають собі дорогу в Царство Небесне? Ще як спокушаються і стверджують: це зовсім не я, а все той же апостол Павло. Ось як продовжує він наведену вище фразу про спасіння через дітонародження: «якщо вони - тобто, діти - зостануться в вірі і любові і освяченні з цнотливістю» (1 Тим. 2:15). Жінка спасеться через народження дітей, якщо діти перебуватимуть у вірі, любові, освяченні і цнотливості. Тобто спасительне не стільки саме дітонародження, скільки виховання дітей в любові і вірі. І дійсно, ті члени багатодітних сімей, де панує любов і кожен з членів бачить в сімейному житті щастя, а не тяжкий хрест, де діти зростають у вірі і ні у кого не зріє бажання, як тільки подорослішає, порвати з Церквою і «взагалі не заводити дітей», насправді являють приклад справжньої чесноти. Однак, упевнений, що, май такі віруючі не семеро, а двоє дітей, вони вели б себе точно так само і виховували нечисленних чад подібним же чином.

Отже, сама по собі багатодітність – не чеснота. Можна навіть сказати так: велика кількість дітей в сім'ї це ні добре, ні погано. Все залежить від самої сім'ї та взаємовідносин всередині її. Але тоді ми змушені визнати, що і мала кількість дітей - зовсім не гріх. Спасаючись через дітонародження, жінка спасається не кількістю, а якістю. Якщо в маленькій родині буяє не менша любов, ніж у великій, якщо діти в ній виховуються у вірі, якщо відносини між її членами християнські, то така сім'я нітрохи не менше доброчесна, ніж багатодітна. І, навпаки, якщо в родині з одним або двома дітьми батьки нехтують вихованням, не дають дітям належної любові, не мирять між собою, то така сімейне життя буде не чим іншим, як гріхом. Втім, як і в попередньому випадку, кількість дітей відіграє тут саму останню роль.

Отже, підбиваючи підсумки, ми можемо однозначно стверджувати, що мала кількість дітей в сім'ї не є і не може бути гріхом. Хіба що спосіб досягнення цієї малої кількості важливий: ставлення Церкви до дітовбивства перебуває незмінно негативним в усі часи. Гріх починається там, де дітям перестає вистачати батьківської любові, де між дітьми поселяється дух суперництва, де в сім'ї діти отримують перший досвід зла, з яким в нормальній ситуації знайомляться поза стінами рідного дому. І тут вже зовсім неважливо, скільки в сім'ї дітей: один, двоє, семеро або десятеро.