Кілька слів про ввічливість. 

Святе Письмо ясно і недвозначно закликає нас до чесності, прямодушності і простоти. Цілком очевидно, що християнин не може бути лицемірним, чванливим або нещирим. Цілком зрозуміло, що по-справжньому віруюча людина бореться з пороком і намагається в житті не допускати гріха. І, як це нерідко трапляється, поки одні ведуть лайку проти пристрастей, інші під виглядом цієї самої боротьби починають нехтувати речами нешкідливими, природними і навіть необхідними.

Ось хоча б ввічливість. Якість позитивна і природна для будь-якої людини. Переважній більшості віруючих людей ввічливість, безумовно, властива. Маючи воістину загальнолюдське значення, ввічливість може мати і цілком християнський вимір. Адже вона вимагає не аби якої самодисципліни, культури не тільки поведінки, а й слова, і навіть думки, стриманості і скромності, почуття міри і такту. Все, що в тій чи іншій мірі нас виховує, приносить нам користь. У тому числі і обов'язковість ввічливості. Крім того, навіть в наш безкультурний час у нормальних людей ввічливість в ціні. І християнин, будучи особою Церкви, до всіх, хто до Неї належить бути неввічливим просто не може.

Однак є в цього питання і інша сторона. Ввічливість вимагає від людини вміння приховувати своє справжнє ставлення до людей, особливо якщо це ставлення негативне, може когось збентежити або спровокувати конфлікт. За ширмою ввічливої поведінки іноді ховаються вади і пристрасті. Саме ввічливістю нерідко маскують гордість, зарозумілість, презирство, осуд, образу, ненависть. Чи не загрожує для християнина ввічливість лицемірством, лукавством, підлістю? Або, можливо, вона взагалі не потрібна? Погане, але чесне ставлення чи не краще теж поганого, але прихованого під маскою ввічливості? Чи завжди потрібно підбирати слова і заздалегідь замислюватися про наслідки вчинків? Чи є користь від світської вихованості або це пережиток царських часів?

Варто погодитися, що не обтяжені ввічливістю люди часто бувають дуже прямими і чесними. Вони скажуть тобі в очі будь-яку правду і не поморщатся. Скажуть прямо і грубо, але правда все таки варта того, чи не так? Можливо, і варта. Якщо вона дійсно правда. Об'єктивна і безумовна. Але ось в чому біда: правд в цьому світі трохи більше, ніж людей. Правда у кожного своя, і кожен має на неї право. Ось тільки права нав'язувати свою правду іншому у нас немає, як немає і нічого більше умовного, ніж усвідомлення правоти. А оскільки, керуючись саме цією свідомістю, ми дозволяємо собі неввічливість, грубість і хамство, то виходить, що вся наша «прямота» і «чесність» не що інше, як потурання власним пристрастям. І якщо ввічливість хоч трохи могла б пом'якшити наші різкість, нахабство і апломб, то при її відсутності пряму, правдиву і справедливу людину бачимо в собі тільки ми самі, тоді як перед оточуючими постаємо грубіянами, нечемами і хамами.

Крім того, людині властиво любити себе. Правильно чи неправильно, але притаманне це всім. Вірніше, любити правильно можуть якраз не всі. Для цього необхідно чітко розділяти в собі образ Божий, носієм якого є людина, і сукупність вад, якими вона одержима. Все добре в людині закладено Богом, а тому природно для неї. Зле ж, як би не було його багато і наскіоьки б не була сильна залежність від нього, завжди залишиться для людини протиприродним і наносним. Тому, хто любить себе правильно, вдається любити в собі Боже творіння і ненавидіти власний гріх одночасно. Більшість же, люблячи себе, любить в собі все, включаючи гріхи. А нерідко - перш за все гріхи. Тому немає нічого дивного, що, вважаючи себе чужою лицемірству, людина насправді любить власну грубість, пишається нею і милується собою хамським. Подібні особи зустрічаються на кожному кроці. Їхнї демонстративне хамство (звернення до всіх підряд на «ти», невміння розмовляти напівголосно, сварливість і брутальність у поводженні) сприймається вже настільки невіддільним від особистості, що їх зайвий раз краще не злити, без потреби не зв'язуватися і навіть ті, хто ієрархічно і вище знаходять не знаходять можливим хоч якось їх заспокоювати. Таких людей вистачає всюди. Завхози і комірники, з якими краще не зв'язуватися навіть директори, водії і слюсарі, перед якими пасують їхні начальники. Лікарі і менеджери, від спілкування з якими верне, але діватися нікуди. Бухгалтери і дрібні чинуші, які отримують сумнівне задоволення від можливості домінувати хоч над ким-небудь. А якщо вже такий самозакоханий хам виб'ється в начальники, то і зовсім біда. Такого роду люди вже не невігласи, які не можуть відрізнити грубість від прямоти, це ті, хто свідомо нехтує ввічливістю як чимось зайвим, дбайливо плекає в собі хама і вважає рамки в спілкуванні посяганням на власну свободу. Деякі, правда, відгукуються про подібних людей з повагою, мовляв, нікого не боїться і вміє заставити з собою рахуватися, але таку постановку питання навіть в розрахунок приймати не варто. Оскільки дана позиція - позиція слабака, нездатного не тільки дати хамові гідну відсіч, але навіть самому собі зізнатися в цій нездатності.

А тепер давайте уявимо собі, що такий ось самозакоханий хам воцерковився. Чи стане він іншим? Якщо воцерковлення буде щирим, свідомим і повноцінним, то дуже навіть може бути, що і стане. А якщо ні? Якщо все пройде по звичній половинчастій схемі з повним зануренням у зовнішнє благочестя, але без особливого бажання жити за Євангелієм, що тоді? Тоді порок «воцерковити» разом з людиною. Замість хамства або «вміння змусити з собою рахуватися» людина тепер буде володіти «ревнощами по вірі» чи «безкомпромісністю в стоянні за правду», хам буде вважати, що він намагається стати по-євангельському істинним ізраїльтянином, «в нем же льсти несть», виключно полюбить євангельський сюжет вигнання Христом з храму торгуючих, буде, до речі й не до речі, згадувати, як Святитель Миколай дав ляпаса Арію і особливо шанувати Христа ради юродивих. Крім того, у будь-якої серйозної пристрасті є супутні вади. Так, хамські і конфліктні люди не вміють підкорятися і вкрай схильні до домінування, тому спокійних, врівноважених прихожан з них не вийде. У підсумку ми матимемо людину настільки ж нахабну, як і до воцерковлення, але тепер уже він вважає, що знайшов істину, а тому непохитно впевнений у своїй правоті. А якщо він до того ж подружиться зі священиком, потрапить на церковний послух або просто в розряд шанованих людей приходу, то від його хамства і зовсім не буде спасу ні прихожанам, ні захожанам. Втім, якщо цього не відбудеться, проблема нікуди не дінеться. Тип «прихожанина Шалтаєвої пустелі», котрий тинявся з приходу на прихід,  дивно поводився, нахабно вимагав від священиків виконання власних примх ( «дозвільну молитву наді мною прочитайте вголос!», «Чому ви Євангеліє на голову не кладете?»), Підозрює всіх і кожного в чаклунстві і зв'язках зі світовим масонством, який ганьбить церковне священноначалля і цитує невпопад святих отців і невідомих «старців», відомий нині кожному.

І на всю цю непривабливість одна біда - свідома відмова від ввічливості як норми поведінки. Справді, чи не Христос закликає нас чинити з людьми так, як ми хочемо, щоб чинили з нами? Чи ж не Той сказав «блаженні лагідні»? Чи не про Нього написано «трості надломленої не доломить і льону тліючого не погасить»? Я, звичайно, розумію, що далеко не всі ввічливі люди лагідні. Однак не сумніваюся, що всякий лагідний, безумовно, ввічливий. Зрештою, Христа з бичем в руці ми бачимо в Євангелії тільки раз. Дійсно, Господь не мав потреби в тому, щоб бути ввічливим. Безгрішний, позбавлений вад і пристрастей, Він був здатний не приховувати свого ставлення до людей, уникаючи будь-якого гріха, оскільки в цьому відношенні, навіть якщо мова йде про книжників і фарисеїв, не було і натяку на гріх.

А тепер давайте подивимося на себе. Нас оточують дуже різні люди. І ставимося ми до них по-різному. Якщо з кожною людиною будемо вести себе так, як насправді до нього ставимося, уникнемо ми гріха? Хто з нас зможе напевно стверджувати, що в його ставленні до ближніх немає нічого порочного, грішного і поганого? Хіба мало в наших душах засудження, зневаги, гніву, досади, образ? Якщо все це буде регулярно виливатися нами на голови ближніх, чи буде це ознакою нашої чесності і щирості? Думаю, відповідати на всі ці питання не варто. Нерозумно стверджувати очевидне. Однак саме очевидним є той факт, що ввічливість не лицемірство в нас вкорінює, а не дозволяє нам в спілкуванні з людьми проявляти власні пристрасті, дисциплінує нас, утримує від гріха. Тому геть будь-які паралелі між ввічливістю і лицемірством! Якщо ці поняття і ототожнюють, то, як правило, ті, хто самі не відрізняються ввічливістю і не вважають за потрібне хоч трохи працювати над собою. А це саме по собі суперечить християнському підходу до життя.

У ввічливості немає гріха, але в той же час вона ще не чеснота. Ввічливість важлива, ввічливість необхідна і одночасно - природна. Сама по собі вона ще не заслуговує нагороди. Так просто повинно бути. І по-іншому не можна.

Протоієрей Володимир Пучков