Відповідає протоієрей Володимир Пучков.

Не так давно всі добре знали, що таксисти і двірники з продавцями краще за всіх знають як керувати державою, ну а з настанням епохи інтернету і соцмереж з'явилися ще й віруючі, які краще за всіх знають як управляти Церквою, як правильно вірити і як правильно духовно жити.

То тут, то там з'являються YouTube канали, блоги та сторінки в соцмережах автори яких на чому світ стоїть критикують церковне священноначалля і ієрархію, розповідають яким має бути правильне церковне управління, чим характеризується справжнє життя по вірі і в чому полягає справжнє православне віросповідання.

Послухати їх, так стає страшно: і живемо ми в останні часи, і страшна апостасія панує всюди, і єпископат від чистоти віри відступив, і таїнства вже не спасительні. Якщо де і спасатися, то на «віртуальних парафіях», «істинно православних блогах» або десь в глибокому підпіллі, куди всевидюче око YouTube заглядає тільки раз в тиждень, та й то з благословення. І ось не дивлячись на підпілля, на, нехай навіть показне, але, все-таки дистанціювання від зовнішнього світу, всі ці блогери-експерти-підпільники знають, виявляється, про все, що відбувається в кулуарах церковного управління, краще ніж інші, не ізольовані від світу, віруючі, духовенство і навіть єпископат. Звідки їм це знати - такого питання не задає ніхто, просто приймають на віру і вважають правдою.

Втім думати, нібито критики локально сконцентровані в таборі, так би мовити біляцерковних ультраправих, було б занадто оптимістично. Є ще не менш масовий «лівий» табір, що складаються з колишніх священнослужителів і ченців, колись не до кінця (або не з того кінця) воцерковлених мирян, що мають всесвітню образу на Церкву за аполітичність і відмову від підтримки протестно налаштованих мас і просто тих хто болісно небайдужий до взаємин Церкви і суспільства. Тут, кажучи словами Венедикта Єрофєєва, «все інше, але те ж саме»: церковна ієрархія також винна завжди і в усьому, тільки за вину їй зарахуються речі прямо протилежні тим, звинувачення в яких звучать із ревнительського підпілля.

Однак гірше всіх, в цій критичній різноголосиці доводиться аж ніяк не ієрархам. Гірше за всіх простим віруючим, недосвідченим в церковній політиці, які мало розуміються на в темах перипетій взаємин Церкви і суспільства, слабо розбираються в богословських, канонічних і історичних тонкощах. Кого слухати? Кому вірити? Як відрізнити конструктивну критику від бездумного критиканства?

Для початку варто задатися питанням про мету, яку переслідує критик. Це досить нескладно. Досить переглянути його публікації за останні місяць-два. Є, скажімо, ресурси, які ставлять перед собою мету будь-що не стало очорнити Церкву, є своєрідні клуби скривджених, є, врешті-решт, окремі особистості так би мовити «з колишніх», яким банально кортить. Є сайти, адміністратори яких живуть в ілюзорному світі власного ревнительства і готові таврувати ганьбою всіх, хто дозволяє собі бути несхожими на них. Всіх таких можна сміливо, без докорів сумління, ігнорувати, тому що, навіть правду вони використовують для того, щоб завдати Церкві шкоду.

Питання правди також має значення. Публікація неперевірених відомостей, пліток («видіння» і «одкровення» майже завжди теж належать до цієї категорії), спекуляції і напівправда - все це знецінює як самого критика, так і його діяльність. Спекуляції взагалі можуть бути окремою темою. Вони - один з найяскравіших ознак меншовартості інформації, що публікується. Ось, хоча б, простий приклад: чим більш нечистоплотний ресурс, тим з більшою охотою він перекручує найменування Церкви. Почніть ігнорувати всіх, хто в своїх публікаціях називає Руську Церкву «РПЦ МП», а Українську «РПЦвУ» і таким чином ви перекриєте для себе безліч каналів сміттєвої інформації.
Ну і нарешті, читаючи будь-яку критику на адресу Церкви і її ієрархії задайтеся питанням: «і що тепер»? Що змінилося в кращу сторону після даної публікації? Що ми надбали дізнавшись про неї і що б втратили, не знаючи? Відсотків 90 критичної інформації через це сито не пройде. Іншими словами, відкрита критика Церкви, до певної міри, порожня і нікчемна.

А вже якщо до цього додати те, що кожен судить суто зі своєї дзвіниці і, беручись за якесь питання не знає і половини необхідних фактів, нерідко не бачить далі власного носа і об'єктивний в судженні рівно настільки, наскільки широкий його кругозір. Якщо врахувати, що за бажанням критикувати не стоїть, найчастіше, нічого крім злості, образи і банального діяння зробити гидоту. Ми неминуче прийдемо до того, що критиканів і критиків, відомих і містечкових, «лівих» і «правих» корисніше за все просто ігнорувати, поповнюючи, час від часу, їхніми іменами свої чорні списки в соцмережах.

Так що ж, запитаєте мене ви, зовсім тепер нікого не критикувати? Хто ж тоді скаже ієрархам правду? Як тоді запобігти «бронзовінню» Церкви? Так, відповім я вам, нікого не критикувати і чужої критики не слухати. Користі від неї - нуль, що для Церкви, що для окремо взятого віруючого. Конструктивна критика взагалі не буває публічною. І ієрархи, повірте, чудово про це знають. І, я більше ніж упевнений, навіть читаючи критику мізки свої нею не засмічують. Тому що справжню, конструктивну критику їм є від кого почути. Тільки критика ця завжди з метою користі церковної, з позицій детального знання питання і, головне, якщо не один на один, то аж точно не в публічному просторі.