Відповідає доцент Київської духовної академії Андрій Музольф.

Традиція рукоположення в єпископський сан саме священиків із монашеського чину не є для Церкви ранньою. Прикладом тому можуть послужити хоча б слова святого апостола Павла з так званого пастирського послання до Тимофія, в якому він ясно говориться про кандидатів в єпископи з середовища одружених людей: «Єпископ повинен бути бездоганний, чоловік однієї дружини» (1 Тим. 3: 2).

З одного боку, дане розпорядження пояснюється тлумачами таким чином, що для Церкви, яка тоді тільки зароджувалася, в принципі інститут безшлюбності був не настільки популярним. Те середовище, в якому велася проповідь християнства – а це були за великим рахунком два народи: іудейський і еллінський – дуже несхвально ставилася до заперечення сім'ї. За словами блаженного Феодорита Кирського, подібне негативне ставлення до безшлюбності пов'язано з тим, що язичники не мали поняття про дівоцтво, іудеї ж і не допускали його, так як народження дітей вважали благословенням.

Однак уже в проповіді апостолів, як ми бачимо на прикладі того ж святого апостола Павла, сприйняття безшлюбності змінюється. Головний критерій, який повинен відрізняти служителя Божого, – це не сімейний стан, а ревність у священнослужінні і готовність абсолютної віддачі йому. Так, апостол наполягає: «Неодружений дбає про Господнє, як догодити Господеві, а одружений про речі життєві клопочеться, як догодити своїй дружині» (1 Кор. 7: 32-33). І саме з цієї причини сам апостол для себе вибирає перший шлях і залишається неодруженим. Але такий вибір апостола Павла ніколи не нав'язувався в древній Церкви іншим кандидатам у священний сан.

Згодом в історії Церкви ми знаходимо все більше і більше свідчень того, що в єпископи обиралися саме ченці: спочатку це звучало просто як побажання (наприклад, в листах святителя Афанасія Великого), а згодом – вже як керівництво до дій.

Одна з новел*, святого імператора Юстиніана, видана ним в 528 році свідчить:

«Посвячувати в єпископи, лише якщо той, хто обирається, гідний буде в інших відносинах, не матиме дітей і вже не жив би з дружиною, але замість дружини приліпився б до Церкви, перебув би у стриманості, а замість дітей мав би християнський, православний народ».

Про подібне йдеться і в іншій новелі того ж імператора:

«Нікого не поставляти єпископом доти, доки він попередньо не прийме чернецтво або буде поставлений в клір, принаймні на шість місяців, і в останньому випадку поставляти тільки таких, що не мають дітей або племінників і вже розлучилися назавжди з дружиною. Залишаючи в забутті все минуле, не утискаємо тих, що здавна живуть з дружинами (єпископів): але на майбутній час рішуче не дозволяється висвячувати того, хто має дружину. В іншому випадку і рукопокладений позбавляється сану і той, хто рукоположив піддається забороні».

Дана ініціатива імператора згодом була підтримана Церквою, і в підсумку на Трульського Собору (691 рік) було вирішено: «Дійшло до відома нашого і те, що в Африці, і Лівії, і в інших місцях деякі з місцевих боголюбивих предстоятелів, і після звершеного над ними рукоположення, не перестають жити разом зі своїми дружинами, подаючи спотикання і спокусу іншим. Маючи ж велику старанність, щоб все влаштувати на користь доручених паств, визнали ми за благо, що не буде відтепер нічого такого».

Зі сказаного видно, що в ті часи тільки в деяких місцях єпископи залишалися в шлюбі, точніше, вони не розривали шлюб навіть в разі їх висвячення в єпископи. А це означає, що багато інших єпископів вже були неодруженими. Крім того, наведене вище правило Собору обґрунтовує також аргументацію, чому все ж єпископ повинен бути неодруженим: щоб не подавати спокуси для тих, що приходять до Церкви, а тому Собор, будучи сповіщальним органом Церкви, наказує єпископам «за краще» бути безшлюбними.

Таким чином, до кінця VII століття практика рукоположення єпископів з ченців стає вже підкріпленою законодавством.

Але, як видно з історії, дане питання все ж скоро не вирішилося, і в кінці XII століття в списках церковних правил Помісного Собору в Константинополі ми зустрічаємо таке розпорядження: «Висвячені в сан архієрейський особи, які перебували в шлюбі, за священними канонами повинні неодмінно утримуватися від дружин, і не з примусу, а з добровільної з дружинами згоди, так що ті, що обираються з таких повинні попередньо зважитися – чи вести потім життя безшлюбне і цнотливе, або віддати перевагу непорочному співжиттю в чесному шлюбі. Дружини, по висвячуванню чоловіків, повинні невідкладно віддалятися в жіночі монастирі, що знаходяться далеко від місця перебування архієрейського (їх колишніх чоловіків), у зв'язку з тим, щоб там прийняти постриг і жити за правилами чернечим. Якщо ж вони добровільно не хочуть прийняти постриг, то їхні чоловіки, хоча б вже висвячені в архієрейський сан, позбавляються свого місця і гідності та на місце їхнє інші обираються».

Виходячи зі сказаного, можна зробити наступний висновок. Свячення в єпископський сан тільки ченців було не таким суворим приписом закону, скільки умовою, підкріпленою певним розрахунком.

Єпископ – це організатор Церкви, адже навіть саме слово «єпископ» перекладається як «наглядач». А такими «наглядачами», які б усі свої сили віддавали на благоустрій Церкви, могли бути тільки ченці.

Саме з цим пов'язані численні вислови святих отців, таких як святителі Афанасій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст та багатьох інших, що краще для єпископа не мати сім'ї, адже тільки в такому випадку він буде максимально прагнути принести користь своїй Церкві. І саме ця традиція міцно увійшла в життя Церкви настільки, що фактично зворотне ніколи не приживалося і, думаю, не приживеться. Приклад тому – спроба відновлення «білого» єпископату в так званій обновленській церкві і те, як ця практика була сприйнята.

Примітка:

* Новела (від лат. Novellae leges - «нові закони») – зміна, яку знову виданий нормативний правовий акт вносить до вже чинного.