Слово духівника Київських духовних шкіл архімандрита Маркела (Павука).

Нині, дорогі браття й сестри, ми з вами почули Євангеліє про зцілення Господом нашим Ісусом Христом десяти прокажених мужів. Вони стояли неподалік від дороги, де проходив Спаситель, і голосно кричали: «Ісусе, Наставнику, – змилуйсь над нами!» Христос наказав їм показатися священникам, які мали засвідчити їхнє зцілення. І коли вони йшли, стали здоровими. Дивує, що з десяти мужів лише один повернувся, щоб подякувати Христу за зцілення. Він голосно славив Бога і навіть припав до ніг Спасителя. При цьому він був не іудеєм, а самарянином. «Чи не десять очистилось, – а дев’ять же де? Чому не вернулись вони хвалу Богові віддати? – спитав Христос і, звертаючись до зціленого, сказав: Підведися й іди: твоя віра спасла тебе!»

Проказа – дуже страшна хвороба, коли людина ще живою розкладається як труп. Шматками гниє та відривається шкіра, а потім і кістки. Коли пошкоджуються внутрішні органи, людина в страшних муках помирає.

Ця хвороба була дуже заразною, а тому такі люди змушені були доживати свої дні у відлюдних пустинних місцях.

Святитель Ігнатій Брянчанинов пише, що коли ви чуєте з Євангелія про зцілення Господом глухих, сліпих, прокажених, то завжди ставте себе на їхнє місце. Бо дійсно ми всі є такими: якщо не фізичними, то духовними каліками – через пристрасті, які живуть у кожному з нас.

Через гординю, гнів, хіть, нудьгу, грошолюбство, черевоугодництво, а особливо пияцтво та інші пристрасті ми так само стаємо живими трупами, яких сахається оточення. Через це ми мучимося і відчуваємо себе нещасними. Хтось благає про допомогу, і Господь дарує зцілення. Та не всі здатні бути Йому вдячними за це, більшість починає думати, що все, чого вони досягли в житті, – це їхня особиста заслуга, тому не потрібно нікому дякувати.

Ми живемо у світі, де таких духовно прокажених людей завжди більшість, і при цьому свій стан вони вважають нормою. Дедалі частіше виповнюється пророцтво преподобного Антонія Великого, який передбачав часи, коли люди кричатимуть на духовно здорових людей: «Ти безумствуєш, тому що не хочеш брати участь у загальному безглузді!»

Напевно, найважливішим критерієм визначення духовно здорової людини є вдячність, до того ж не лише за добре, як роблять люди й невіруючі, а й за зле. На таку подяку здатен лише той, хто постійно зрікається самого себе, розпинає на хресті свої пристрасті та похоті. Співвідношення один до десяти завжди актуальне!

Ми постійно чимось навмисно чи ненавмисно ображаємо одне одного. Той не так подивився, інший не там став, не те сказав. І ось хто не навчився терпіти й прощати, попри все відпадає від Церкви в розколи та секти. Ці утворення можна назвати товариствами ображених людей, бо, щоб виправдати своє існування, вони намагаються підтасувати історичні факти й події, на біле кажуть чорне й навпаки. Проте ніщо не може спасти людину, ніщо не може її заспокоїти, поки вона не навчиться щиро дякувати і за добре, і за зле.

Яскравим прикладом такої самопожертви є Святитель Миколай Чудотворець, день пам’яті якого ми нині святкуємо. Він ніколи не чекав на подяку, а таємно чинив милостиню, і при цьому людям, які були, як тепер би сказали, соціальними низами, саме щоб застерегти їх від впадіння у великі гріхи. І так він їх рятував.

Нині така милостиня для більшості людей неприйнятна та незрозуміла. Коли хтось чинить милостиню, то відразу чекає на віддачу, щоб його похвалили, відзначили. Однак богоугодною є, як вчить нас Сам Господь, лише така милостиня, коли права рука не знає, що робить ліва. Коли ми хоча б трохи починаємо хизуватися своїми добрими справами, то їх втрачаємо.

Отже, дорогі браття і сестри, упокорюючи самих себе, свої пристрасті, вчімося дякувати Богу не лише за добре, ай за зле, бо лише так ми зможемо встояти на палубі корабля Церкви під час різних буревіїв. І ще вчімося у Святителя Миколая робити добро таємно, щоб ніхто, крім нас, про це не знав, бо лише така милостиня буде богоугодна і ми зможемо стати наслідувачами Царства Божого. Амінь!