Слово архімандрита Маркелла (Павука), духівника Київских духовних шкіл.

Перед Своїм Вознесінням Христос Спаситель заповідав апостолам, а в їхній особі всім єпископам і священикам йти по світу з проповіддю Євангелія (див. Мк. 16:15). Це найважливіший пастирський обов’язок.

У всі часи проповідувати Євангеліє було непросто. Зазвичай те світло правди, що несе в собі Слово Боже, у людей, які полюбили пітьму, тобто звикли жити в брехні та служити лукавому, викликає ненависть. Саме тому Христос був розіп’ятий на Хресті, а апостоли прийняли мученицьку смерть. Загалом завжди, як переконаний святитель Іоанн Златоуст, проповідники Євангелія переслідувані, а тому повинні мати велику відвагу. Він попереджає: «Как, в самом деле... не безрассудно... идущему на проповедь приниматься за это дело без подготовки и как случится и неосмотрительно брать на себя дело, угрожающее тысячею смертей? Подлинно, ни кормчему, ни борцу с зверями... ни кому другому не нужно иметь души, столь готовой на смерть и истязания, сколько тому, кто принимает на себя дело проповеди. Здесь и опасность больше, и противник свирепее»[1].

Щоправда, не кожна проповідь Євангелія викликає подібну ворожість. Коли Слово Боже, щоб догодити можновладцям світу або власним пристрастям, розбавляють різними байками чи суттєво спотворюють, тоді воно звучить цілком безпечно.

Священомученик Володимир (Богоявленський), митрополит Київський і Галицький, передбачаючи жорстокі гоніння на християн у першій половині ХХ століття, був переконаний, що якби Церква відмовилася від свого Божественного походження і характеру, то перестала б бути предметом ненависті й гонінь. «Церкву не лише не стали би гнати й пригнічувати, а почали би шанувати й нагороджувати.

Але цього вона не робить і ніколи не зробить… Вона відчуває себе намісницею Христа на землі… Вона має свободу всім говорити правду Божу… Ось чому так само на її долю випадає жереб, що випав на долю Господа, про Якого говориться в історії страждань: Плювали Йому в обличчя та били Його… били по щокам тощо»(Мв. 26:67)[2].

Звідси зрозуміло, чому нині влада, ніби захищаючи національні інтереси держави, так активно підтримує ті конфесії, які відпали від Церкви. Чи не зреклися ці церкви Божественного авторитету, аби догодити сильним цього світу? Дедалі більше й більше не світло, а пітьма стає їхньою природою. Саме тому вони так легко вітають братовбивчу війну на сході та згодні догоджати будь-якій владі, лише б вона не ставила під сумнів їхню благодатність і законність. Кому служить переважна більшість засобів масової інформації, коли під гаслом війни до переможного кінця свідомо чи несвідомо розпалює ворожнечу проти канонічної Православної Церкви?

Нині нам, як ніколи, треба мати відвагу активно, там, де на наше слово чекають чи не чекають, проповідувати Святе Євангеліє. Хтось з нас мовчить, посилаючись на свою недорікуватість, хтось боїться виглядати під час проповіді занадто нав’язливим, хтось переживає, що про нього подумають, оскільки він не живе згідно з заповідями Божими. Як би там не було, але справжній пастир повинен намагатися, крім богослужіння, виконувати найголовніший обов’язок –проповідувати Євангеліє. Кожне наше мовчання за богослужінням, замовчування Слова Божого в соціальних мережах –це сотні і тисячі людей, що відпали від Церкви й не можуть розібратися, де світло, а де пітьма, де правда, а де брехня.

Кожна наша лінь при підготовці проповіді –це масло у вогонь розпусти, яка все більше і більше захоплює нашу молодь; це дрова у величезне вогнище невірності та розпаду подружнього життя, недобросовісного виконання службових обов’язків, а також брехні, злодійства, корупції. «Народушку надо учить… А иереи Божии всё молчат, когда-когда говорят и всё как-то мудрёно и перепутано с мудрованием… Видите, вся беда в попах молчащих! Надо гайдуков нанять и всех их потаскать за ‟аксиосы”», –говорив свт. Феофан Затворник, аналізуючи причини духовного занепаду суспільства.

Хтось скаже, що головний пастирський обов’язок –це звершення богослужіння і треб, щоб люди через них досягали Царства Божого. Дійсно, Свята Євхаристія –центр нашого духовного життя. Але якщо ми не будемо пояснювати в проповіді сутність Таїнств і треб, не будемо вчити перемагати себе і свої пристрасті, відрізняти чесноту від гріха, який намагається надягти її маску, тоді найсвятіші Таїнства у сприйнятті людей формалізуються і Господь може допустити нове, страшніше, ніж це було на початку ХХ століття, запустіння на святих місцях.

[1]Иоанн Златоуст, святитель. Творения. Т. 2. Беседа шестая о святом апостоле Павле. Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2005. С. 572.

[2]Священномученик Владимир (Богоявленский), митрополит Киевский и Галицкий. Т. I. Проповеди, слова, поучения. Тверь, 2008. С. 79–80.