Благородство душі в здатності дякувати, або Кілька слів про ліки від зневіри
Подяка говорить про шляхетність і широту людської душі. Чи вміємо дякувати по-справжньому чи весь час тільки просимо і нарікаємо? Про це, гадаю, варто сказати кілька слів.
День пам'яті Святителя Миколи Чудотворця цього року припадає на неділю. Природно, що і священики, і парафіяни будуть говорити про свято, що шанується в народі, діти чекатимуть подарунки, а в кожній православній сім'ї накриють, нехай хоч і пісний, але все-таки святковий стіл. Однак, незважаючи на це, на Літургії все одно читається недільне євангеліє, роздумами над яким мені й хотілося б поділитися.
Молебні. Ми прибігаємо до служіння їх кожного разу, коли нам щось потрібне. На всі випадки життя чинів не напишеш, але прохання в подорож, під час хвороби або на будь-яку добру справу, під яку можна підвести чи не будь-яку життєву ситуацію, ми «надсилаємо» Богу регулярно. Але у Требнику є ще й чинопослідування подячного молебня, під час виконання якого покладено читання Євангельського зачала про зцілення десяти прокажених (Лк. 17:12–19), де вдячним Христу виявився лише один, та й той – чужинець. Скажімо, десять відсотків вдячних Богу людей – це ще дуже багато. Адже нас, православних християн, реально зовсім мало - лише незмінні 1,5-2% від загального населення країни. Та й те, якщо кожен із цього малого числа вмів бути по-справжньому вдячним, то не тільки ми, а й світ довкола нас змінився б. «Я наважуюсь сказати, – чуємо ми від свт. Луки Кримського, - що якщо в той давній час знайшовся один вдячний із десяти, то в наші навряд чи знайдеться один із тисячі. Бо це одна з наших тяжких духовних виразок».
Згадаймо, коли Спаситель входив до «одного селища», прокажені здалеку «дуже голосно казали: Ісусе Наставнику! помилуй нас» (Лк. 17:12). Зупинимося на цьому уточненні. Ми розуміємо, що існує зв'язок між духовним та фізичним станом людини. Іноді буває так, що хвороба є наслідком скоєних гріхів, наслідком порочності життя. Я розумію, що це не правило, а лише один із варіантів, але тут важлива не так «механіка», як концепція. Якщо злочин віддаляє людину від Бога, а Бог – джерело життя, то, відповідно, ми віддаляємось від джерела життя, тобто, попросту кажучи, рухаємось до протилежного полюса – смерті, деградації та руйнування. Згадаємо, як свт. Афанасій Великий говорив, що людина, будучи викликана до життя з небуття, постійно прагне повернутися в небуття, як більш природний для себе стан, але Господь, Силою своєї благодаті, утримує її від цього. У результаті гріхопадіння стався «розкол» між Богом і людиною, тому й смерть стала логічним і необхідним наслідком цього «розколу». І ось із «юдолі плачевної», в якій ми тепер живемо, кожен із нас, як би здалеку, підносить Господу свої прохання. Добровільне звернення до Бога вже зближує нас з Ним і «розкол», що виник, потихеньку «заростає», але варто отримати те, що просимо, і більшість з нас тут же повертається в свою «смердючу, але таку теплу калюжу».
Спробуємо схематично уявити дії всіх осіб розглянутого євангельського уривка та «приміряти» їх на себе. Отже, десять прокажених просять Христа про зцілення – це перший крок назустріч Богові, який роблять багато людей. Потім слідує дія у відповідь вже з боку Господа – Спаситель наказує їм піти і показатися священикам, тобто виконати необхідне для отримання того, що вони просять. Усі десять це виконують. У цьому можна бачити дотримання заповідей і взагалі спробу ведення морального та тверезого духовного життя – наступне зусилля з боку людини. І ось Бог знову відповідає взаємністю – дарує їм таке довгоочікуване зцілення, як Той, Хто по Своєму милосердю і любові, часто виконує наші прохання. Але з цієї точки починається поділ.
Отримавши здоров'я, дев'ятьом із десяти Господь стає не потрібен, їхній рух до Бога так і не вийшов за рамки матеріального світу та миттєвих потреб. Так багато людей можуть виконувати заповіді лише до тих пір, поки їм погано, але як тільки настає полегшення, то вони тут же зливаються. За прикладами далеко ходити не треба, я багато разів був свідком, як під час скорботи ті, хто називає себе християнами, проливали на колінах сльози, як щонеділі причащалися, але при отриманні того, що вони просили, їхнього стежка в храм заростала «густим бур'яном». Але залишився таки один вдячний іноплемінник. Отримавши зцілення, він «повернувся, гучним голосом прославляючи Бога» (Лк. 17:15), – ще один його крок назустріч своєму Спасителеві, але тільки тепер цей крок робиться за межами матеріального, бо це крок не найманця, а сина, що повернувся до Отця без бажання щось від Нього отримати, а просто з любові. І Господь надає йому про те, чого прагне кожен християнин: «Устань, йди; віра твоя врятувала тебе» (Лк. 17:19). У цій короткій фразі Він дає зрозуміти, що досить повзати, вистачить горбатитися, вистачить дивитись у підлогу, вистачить страждати – твоя подяка розпрямила тебе, тепер ти в числі врятованих і тобі нічого більше боятися, нема про що більше турбуватися. «Щойно він був скупченням гною, – читаємо ми у свт. Миколи Сербського, – а тепер знову став людиною! Щойно він був викинутим покинутим життям людським, а тепер – знову гідним членом людського суспільства! Щойно він був похмурою трубою, що грала одну лише пісню: Нечистий, нечистий, а тепер він – радісна труба хвали і слави Божої».
Цей текст я почав з думки, що подяка свідчить про шляхетність і широту душі. Так, саме так, адже шляхетність у тому й полягає, щоб зуміти вийти за рамки власного «я», визнати, що є речі, якими я не володію і які мені було дано кимось іншим. Благородству чужий егоїзм і самолюбство. Якщо ми вміємо щиро дякувати, то значить, пам'ятаючи про власні сили, визнаємо і слабкість. Вдячна людина бачить набагато більше, ніж невдячна. У взаєминах з Богом це проявляється у здатності вбачати Його промислительну правицю, що діє у нашому житті. І тільки уявіть, як сильно змінюється внутрішній настрій людини, яка завжди пам'ятає, що про неї дбає могутній і люблячий Бог. У такому разі не страшні ані зневіра, ані смуток.
Протоієрей Володимир Долгих
Опубликовано: пт, 17/12/2021 - 17:01