Апологія раю, або Чому Царство Небесне – це не «вилизування чобіт»

У спілкуванні та під час написання різних статей я помітив, що різноманітні інфернальні теми часто цікавлять людей більше, ніж будь-які інші.

Що цікаво, стосується це як народу церковного, так і далеких від Церкви особистостей. Роздуми про пекло, бісів, пришестя антихриста і сатану зачаровують, приковують увагу. А ось розмова про Царство Небесне, про вічне життя здається якимсь нудним.

Давайте зізнаємося чесно: нам же хочеться іноді хоч трохи «полоскотати нерви», поринути в щось таємниче, а при нашому досить ситому і камфорному житті райські теми в цьому плані якось не заходять. Тим більше що про Царство Небесне нам відомо значно більше, ніж про вічні муки, але так склалося лише тому, що пекельний стан протиприродний для людини, тоді як рай – це втрачена нами справжня Вітчизна. Саме тому, незважаючи не меншу популярність, мені все ж хотілося б поговорити про рай. До роздумів на цю тему мене підштовхнув той факт, що в курс апологетики, який я викладаю в семінарії, цього року я якраз ввів тему про Царство Небесне. Спочатку поясню, чому виникла така необхідність, адже для цього є сотеріологія, що є частиною догматичного богослов’я, але ніяк не апологетики. Вся річ у тому, що доктрина раю, як і багато інших християнських догматів, є об’єктом нападок з боку скептиків та атеїстів. Ось, наприклад, досить відомий Річард Докінз вважає розмову про вічне життя абсолютно аморальною, оскільки припускає отримання людиною деякої вигоди. У одній зі своїх книг він пише буквально таке: «Так це, вибачте, не моральність, це – підлабузництво, вилизування чобіт, постійний огляд на велику небесну камеру спостереження або маленького «жучка» в голові, який стежить за кожним вашим рухом і кожною прихованою думкою».

Нескладно побачити, що Царство Небесне Докінз розуміє в досить грубому, чуттєвому викладі. Тут він з ходу припускається логічної помилки, що часто іменується «опудалом». Тобто Докінз представляє позицію свого передбачуваного опонента в тому виді, в якому її буде легше спростувати, і, відповідно, «спростовує». Не даремно ж ще в 2006 році журналіст Тері Іглтон в огляді книги Докінза «Бог як ілюзія», опублікованому в London Review of Books, написав такий висновок: «Уявіть, що хтось просторікує про біологію, тоді як сфера його знань обмежується лише книгою про птахів Британії, і у вас буде загальне уявлення про те, яке це читати Річарда Докінза, що розмірковує про богослов’я».

Мені досить часто доводиться стикатися з тим, що багато атеїстів доктрину про рай сприймають швидше в мусульманському (з їх пишногрудими гуріями та вином, від якого не болить голова), ніж в християнському викладі. Напевно, у багатьох з нас, і в мене в тому числі, в дитинстві був період захоплення динозаврами. Сьогодні ці древні ящери захопили увагу моєї маленької дочки, і ось над чим я замислився: динозаври, як і всі тварини сьогодні, ідеально пристосовані до життя у цьому світі. У когось з них є швидкість, у когось спритність, у когось потужні кігті, гострі зуби, міцна броня, але у людини нічого цього немає. За великим рахунком коли б не наш розум, самосвідомість, то ми взагалі нічого не змогли б протиставити небезпекам, що оточували нас. Виходить, що тварини повністю належать цьому світу, тоді як людина явно не звідси, адже їй доводиться ой як сильно викручуватися і придумувати купу різних пристроїв і хитрощів, просто для того, щоб вижити. Ну ось скільки б ми не пристосовувалися до життя у цьому світі, а усе ніяк не пристосуємося. Будь-яке земне щастя не буває абсолютним – воно або тимчасове, або з домішкою гіркоти. Наші технології стають все досконаліші, медицина розвивається величезними кроками, ми винайшли різні пристрої, що покращують наше життя. Але при цьому ми реально цінуємо те, що люди цінували завжди: дружбу, любов, вірність, жертовність, честь. Та і сумуємо, і тужимо про те, про що сумували завжди: про втрату близьких, про швидкоплинність життя, про неможливість бути абсолютно щасливими тощо. В усіх цих речах прогрес не приніс нам ні крапельки задоволення. На жаль, в постійній гонитві багато людей навіть не замислюються, що все це свідчить про те, що наше місце не тут. Для наочності давайте порівняємо наведену вище цитату Докінза із словами відомого російського філософа Володимира Соловйова:

Не віруючи оманливого світу,
Під грубою корою речовини
Я сприймав дотиком нетлінну порфіру
І дізнавався сяйво Божества…

Скептикам і атеїстам невтямки, що християни можуть просто шукати і любити Бога, без всякої на те вигоди. Ще Клайв Льюїс писав, що нагорода не обов’язково повинна припускати користь. Яка вигода від любові між чоловіком і жінкою? Яка вигода від любові до дітей або тварин, до мистецтва? Чому якщо земні речі, інших людей людина може любити ні за що, то вона так само не може любити Бога ні за що. Ось навіть той факт, що пов’язані з раєм теми «пасують» перед іншими, гострішими роздумами, говорить нам, що для корисливої душі в Царстві Небесному немає ніякої приманки.

Коли людина шукає яку-небудь вигоду для себе, вона може бути готовою здолати безліч перешкод і випробувань. Заради тлінних благ людина, уражена пристрастю користолюбства, сріблолюбства і наживи, готова зриватися з місця на тривалий час, а може, і назавжди, залишати свій будинок і рідних, робити небезпечні подорожі або втягуватися в ризиковані справи. Вона сподівається, що коли досягне бажаного, то зупиниться. Але насправді «хотілка» тільки розростатиметься, адже нерідко ті, хто досяг багатства, починають жадати влади, а там і до безумства рукою подати. Зовсім не такі християни, що прагнуть догодити Богові. Ну ось що корислива душа знайде задовільного для себе в Царстві Небесному? Любов? Але тому, хто звик любити лише себе, це не треба. Така людина не лише не здатна любити інших, але й любов інших їй здаватиметься нав’язливою і обтяжливою, тим більш безмежна і жертовна любов Господа.

В принципі, коли ми в нашій життєвій скорботі і випробуваннях шукаємо втіхи у близьких нам людях, це ж не приходить нікому в голову назвати «вилизуванням чобіт», а тому немає ні крапельки корисливості в тому, що стражденна душа шукає заспокоєння і вирішення своїх болей в люблячому її Бозі. «Тебе, Господи, – пише прп. Єфрем Сирін, – повинні ми шукати замість усього іншого і окрім Тебе не шукати нічого. Бо хто шукає Тебе, той усе знаходить в Тобі. У Тобі, Господи, – багатство для тих, що мають потребу, сердечна радість для скорботних, лікування для поранених, втіха для всіх, хто нарікає. Ти – світ на межах царств і спокій усередині них. Ти – повна благословень нива, хто має Тебе, той не випробовує голоду».

У іншому місці прп. Єфрем вказує, що небесні блага отримуються великою любов’ю і сильним прагненням. І тут ми знову торкаємося теми любові, а справжня любов завжди жертовна, але при цьому вона є також, мабуть, найпотужнішим «двигуном» людини. Якщо душа дійсно полюбила Бога, вона готова віддати Йому усе, аж до самої себе. Таким чином, Царство Небесне досягається любовним спрямуванням людини і Бога назустріч один одному. Важливо також, що в цьому спрямуванні перший крок повинна зробити саме людина. Господь же нікого не силує, не примушує рятуватися, Він просто стоїть біля дверей і стукає (Откр. 3:20), а усі активні дії спочатку повинна зробити людина. Для того щоб відкрити двері Христу і впустити Його у свій будинок, треба докласти чимало зусиль, і тільки тоді Він вечерятиме з нами, а ми з Ним. Але на таке зусилля згодні далеко не всі, саме тому тут знову доводиться говорити про те, що в спрямуванні до Бога, в Його Небесне Царство немає ні дещиці користі. Так, святитель Григорій Богослов пише, що ніхто не може бути більш щедрий за Бога, але ж Його щедроти реально не потрібні більшості людей. На відміну від реальних грошей, будинків, автомобілів і всіх різноманітних і доступних сьогодні чуттєвих задоволень вічне життя не помацаєш і нікуди зручненько не приліпиш. Заради матеріальних благ люди дійсно сьогодні готові вилизувати чоботи, як в прямому, так і в переносному розумінні. А ось секулярне, атеїстичне мислення, яке стверджує, що, окрім чуттєвого світу, немає більше нічого, цьому дуже непогано сприяє. Досить просто вбити відповідний запит в пошуковій системі і подивитися, на що готові люди заради того, щоб виграти новий автомобіль або скільки-небудь значну суму грошей.

Якщо вже на те пішло, то краще я «вилижу чоботи» Христу, який любить, готовий умити мені ноги і заради мене пройшов крізь страшні муки і смерть, ніж принижуватимуся заради того, що реальної цінності не має і все одно зруйнується і згниє.

Протоієрей Володимир Долгіх

Теги

Теги: 

Опубликовано: пн, 19/10/2020 - 16:15

Статистика

Всего просмотров 2,074

Автор(ы) материала

Социальные комментарии Cackle