Питання розколу в Церкві, на жаль, є напрочуд актуальним для України. Про історію виникнення поняття “церковного розколу” та його трактування, а також про те, чи може Церква знову прийняти єретиків і розкольників — пояснює викладач Київської духовної академії Олександр Мацегорін, спеціально для порталу “Православне життя”.

Упродовж останніх двох десятиліть є актуальним питання розколу Української Православної Церкви, внаслідок якого значна частина православних християн опинилась поза спілкуванням зі світовим Православ’ям, перебуваючи у складі так званих Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) та Української автокефальної православної церкви (УАПЦ)1.

Тема церковного розколу пов’язана з комплексом богословських, еклезіологічних та канонічних питань, які потребують цілісного аналізу і соборного розгляду в світлі положень Святого Письма та Церковного Передання. Спробуймо окреслити канонічно-правові аспекти визначення розколу.

Трактування “церковного розколу”. Історія виникнення

Поняття “церковний розкол” трактується неоднозначно – від прийнятно-схвального (коли стверджується правомірність його канонічного визначення та застосування) до категорично-заперечного (коли феномен розколу характеризується як парадокс, оскільки Церква не може розколотися, бо не може тіло Христове поділитися)2.

Проблема поняття розколу в Церкві виникла досить гостро з самого початку християнської історії. Термін “розкол” у церковному середовищі набув вжитку внаслідок різного роду відхилень та суперечок, які призводили до віддалення і навіть відділення від Церкви її членів. Такі негативні явища в грецькій мові отримали назву “схизма” (дав.-грец. σχίσμα — розщеплення, розлад), яке використовувалося для позначення порушення єднання зі Святою Церквою через суперечності, не пов’язані з відмінностями вчення про догмати, а з юрисдикційних мотивів.

Спочатку поняття розколу мало всеохоплюючий характер, інтегруючи розуміння будь-якого відділення від Церкви, незалежно від характеру причини, ступеня самого відділення та його наслідків. Але скоро виявилася потреба такої диференціації, як зазначає єпископ Никодим (Милаш), “щоб можна було встановити дійсність звершеного в неправославних общинах Хрещення” для визначення способу прийняття бажаючих із цих общин до Православної Церкви”3.

Святитель Василій Великий у першому канонічному посланні від 374 р. до Амфілохія, єпископа Іконійського, дає розгорнуте роз’яснення з посиланням на давні постанови Святих Отців (τών παλαιών), якими було “вирішено визнавати Хрещення, якщо воно ні в чому не відступає від віри, водночас одне назвали вони єрессю, інше – розколом, а ще інше – самочинним зборищем.

Єресь

Єретиками вони назвали тих, що повністю відділилися, бо зреклися самої віри; розкольниками – тих, що розділились у поглядах на деякі предмети церковні і на питання, які можуть бути вилікувані; а самочинними зборищами – зібрання, вчинені непокірними пресвітерами або єпископами, а також ненавченим народом”4 (перекл. – О.М.)

Єресь (грец. αἵρεσις — вибір, вчення, секта) – свідоме ухилення від християнського вчення, взамін якого пропонується релігійне вчення на інших засадах, що підриває фундаментальні істини православної віри. Пагубне спотворення або ж заміна догматів повністю відділяє від Православної Церкви незалежно від того, чи давно чи зовсім недавно єретики були відлучені від Церкви, чи притримувались вони старих чи нових єретичних вчень. Наприклад, 6-м і 7-м канонами Другого Вселенського Собору засуджена єресь аріанства, представники якої стверджували, що Бог створив Христа і тим самим заперечували божественність Сина Божого.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Арианские споры

В.Суріков. Другий Вселенський Собор

Самочинне зборище

Самочинне зборище – не дозволене церковною владою відділення церковної громади (кліру і мирян). Самочинне зборище має ще одну назву – парасинагога (грец. παρασυναγωγή від грец. πᾰρά –  поряд і грец. συνᾰγωγή –  зібрання; лат. falsa synagoga, illicitus conventus – фальшива церковна громада), аналіз етимології якої дозволяє краще зрозуміти її сутність. Самочинні зборища були відомі з самого початку існування Христової Церкви, коли пресвітери чи єпископи в односторонньому порядку без згоди свого архієрея  влаштовували окрему церкву і служили в ній, не будучи при цьому підпорядкованими правлячому архієрею.

Саме проти таких порушень ієрархічного устрою Церкви встановлено 31-е Апостольське правило, за вчинення яких винний “нехай буде позбавлений священного сану як владолюбний, бо є крадієм влади. Так само нехай будуть позбавлені священства й інші клірики, які пристали до нього. Миряни ж нехай будуть відлучені від церковного спілкування”.

За характером причини відділення від Церкви самочинні зборища відрізняються від єресі і розколу: “визначені і затверджені проти тих, які під приводом якихось звинувачень, відступають від своїх предстоятелів”, водночас за наслідками вони прирівнюються до розколу, бо відступаючи від своїх предстоятелів “чинять розколи і роздирають єдність Церкви” (Двокр. 15).

Розкол

Розкол  – ще один вид відділення від єдності Православної Церкви релігійних громад внаслідок виникнення несуттєвих розбіжностей (в порівнянні з іншими видами) стосовно канонічного порядку життя Церкви. Релігійними громадами, що перебувають у розколі, зберігається сповідання переданої через Апостолів православної віри, звершення Таїнств і богослужіння.

В.Суріков. Перший Вселенський Собор

Розкольниками за 8-м правилом Першого Вселенського Собору визнаються кафари (грец. κάθαροι – чисті), вчення яких відрізняється від православного надмірною суворістю, не допускаючи ніякої можливості прийняття до Церкви тих, хто зрікся віри під час гоніння. Більш сучасні приклади – старообрядницький розкол (з мотивів церковних обрядів),  обновленський розкол (з приводу проведення реформ церковного життя).

Як розкольники та єретики можуть повернутися до Церкви?

Осмислення характеру причин, ступеню відділення, глибини його наслідків, а також усієї різноманітної попередньої практики прийняття до Православної Церкви осіб, котрі перебували в єресі, самочинних зборищах і розколі, канонічним правом було визначено і закріплено три способи (чини) прийому до Церкви – через Хрещення, через Миропомазання, через Покаяння, у тому числі з можливістю прийняття у священному сані.

Використання трьох видів прийому відповідає 95-му канону Трульського Собору, який остаточно встановив їх і став підсумковим з даного питання для епохи Вселенських Соборів.

Канонічне існування різних видів прийому та їх практичне застосування засвідчує, що Православна Церква твердо стоїть проти усіляких деструктивних проявів, що загрожують її цілісній єдності, не відгороджується “китайською стіною” від спілкування з релігійними організаціями іншого віросповідання, зберігає виважений диференційований підхід до неправославних конфесій.

До канонічних критеріїв визначення того чи іншого способу (чину) приєднання до Православ’я належать: причини відділення, ступінь збереження православної віри, устрою Церкви, Таїнств а також норм духовного християнського життя.

Далі буде