Раніше від реальності у віртуальний світ втікали підлітки, сьогодні біжать і дорослі

Про взаємовідносини Церкви і суспільства, про найсильнішу і дієву проповідь сьогодні — архімандрит Віктор (Коцаба), глава Адміністративного апарату Київської Митрополії УПЦ.

— Отче Вікторе, хотілося б обговорити з Вами взаємовідносини Церкви і суспільства. Скажіть, будь ласка, що радує і що засмучує Вас у сучасному суспільстві?
— Якщо дозволите, я відповім у зворотному порядку, щоб закінчити на оптимістичній ноті. Найбільше мене засмучує те, що наше сучасне суспільство не здатне прийняти дійсність такою, яка вона насправді. Чи то це невміння бачити реальність, чи то це свідома втеча від реальності, але факт залишається фактом: люди усе більше намагаються замкнутися кожен у своєму маленькому світі. І ця тенденція, як мені здається, посилюється. Раніше всі переживали про підлітків, які цілими днями сидять за комп'ютером, занурюючись у віртуальний світ і втрачаючи соціальні навички, а сьогодні з реальності «біжать» і дорослі. Досить переглянути наші газети, інтернет-видання, блоги.
Наприклад, зовсім нещодавно з усіх боків кричали, що от-от настане об'єднання українських Церков, деякі навіть називали час і місце події, говорили про підтримку Константинопольського Патріарха. У далекої від усього цього людини могло скластися враження, що вже все вирішено — залишилося тільки підписати протокол в урочистій обстановці перед телекамерами. Але, як виявилося, насправді все зовсім інакше. Те ж саме було і торік, коли всі ЗМІ заздалегідь «знали», хто буде наступником покійного Митрополита Володимира.
Я не знаю, чому це відбувається, але це не просто необізнаність. Людям простіше створити якусь зручну для себе модель, видати бажане за дійсне, але їм не хочеться або ж страшно дивитися правді в обличчя і тверезо оцінити ситуацію. Адже всі подібні побудови від найменшого дотику з реальністю розсипаються, як картковий будиночок. Подібне доводиться бачити, на жаль, і в церковному середовищі.
Наприклад, деякі наші парафіяни можуть знати все про антихриста і кінець світу, але нічого не знати про Христа. Вони витрачають масу зусиль на боротьбу з глобальними речами, які не в змозі зупинити, в той час як цю енергію можна було б застосувати у творчому руслі. Насправді, у кожного з них є власні сім'ї, де все настільки запущено, що цього вистачило б з головою. Ця втеча з реальності, свідома чи ні, а також невміння розставляти пріоритети в житті викликає найбільше співчуття.
А тепер про хороше. Ми — люди віруючі, і нас найбільше радує те обставина, що Господь не створив наш світ і кинув його напризволяще, а Сам невпинно піклується про нього. Мене дуже зворушили слова святителя Філарета (Дроздова), який вчить, що Бог навіть виникає через віддалене від добра зло направляє до добрих і благих наслідків. І віра у це вселяє в душу оптимізм, тим більше, що кожен день ми дійсно бачимо в нашому житті напрямну Десницю Божу.

Християнський обов’язок зобов'язує нас боротися з гріхом, а цивільний – з порушеннями правопорядку доступними способами.

— Як співвідносяться різні аморальні явища, що відбуваються у сучасному житті, з християнською мораллю? Віруючі та церковні люди повинні якось реагувати на це або ж повинні приймати такі явища як даність часу?
— Стосовно першого питання все досить однозначно: яке спілкування праведності з беззаконням? Що спільного у світла з темрявою? (2Кор. 6:14). А що стосується другого, то Сам Христос каже: «Я посилаю вас, як ягнят між вовків» (Лк. 10:3). Апостол Іоанн Богослов виражається також досить прямо: весь світ лежить у злі (1 Ін. 5:19). Так що в певному сенсі це даність, залишена нам після гріхопадіння.
Однак чи повинні ми з цим миритися? Звичайно, ні. Християнський обов’язок зобов'язує нас боротися з гріхом, а цивільний – з порушеннями правопорядку доступними способами, виявляючи свою громадянську позицію. Заповідь кесареве кесареві, а Богові Боже (Мф. 22:21) актуальна і сьогодні. На жаль, для нашого часу характерна ситуація, яку можна було б визначити такими словами: «Я нічого не зробив, тому що завжди хотів зробити більше звичайного». Виходить так: якщо ми не можемо здійснити щось грандіозне, скасувати ІПН, наприклад, то все інше просто не має значення і негідно нашої уваги. Але можна вчинити інакше. Якщо ми відчуваємо своє безсилля щось змінити в навколишньому світі, то обурення проти існуючого беззаконня можемо звернути на самих себе, викорінюючи у собі те, чого не в силах терпіти в інших. За словами преподобного Серафима Саровського, людина, стяжаючи дух мирний, рятує тисячі навколо себе. Адже насправді праведник рятує народ від загибелі не пропагандою і агітацією, не гучними викриттями, а просто фактом свого існування. Ось це і є та сіль землі, яка не дає остаточно зіпсуватися нашому світу.

Важливе завдання Церкви сьогодні — орієнтувати людей в інформаційному потоці. А свідчення про Христа може бути невербальним.

— Яка місія Церкви сьогодні?
— Місія Церкви в усі часи залишається однією і тією ж – привести людей до віри і до Христа. Єдине коригування часу – це нові засоби і можливості, а також нові виклики, на які необхідно відповідати. Але кінцева мета все та ж. Тут важливо пам'ятати слова апостола Павла, що віра від слухання, а слухання від слова Божого (Рим. 10:17). Іншими словами, проповідь і свідчення про Христа залишаються так само актуальними.
Однак слід пам'ятати, що в сучасному суспільстві інформації стає настільки багато, що в ній дуже легко заплутатися. Крім того, багато хто намагається замаскуватися під християнство, пропагуючи абсолютно не сумісні з нею ідеї і практики. Тому важливим завданням сьогодні є необхідність орієнтувати людей в інформаційному потоці. Існує достатня кількість хороших книг і авторів, але читач може до них дійти, закопавшись в якісь листівки та сумнівні брошурки. Разом із тим, сьогодні свідчення про Христа може бути невербальним. Багато людей втомилися від шуму і балаканини. До того ж, класична література сформувала в нас образ людини, здатної на вчинок. І християнство саме така релігія, тому що віра без діл мертва (Як. 2:26). Згадаймо той час, коли язичники, дивлячись на християн, говорили: «Подивіться, як вони люблять один одного!» — і самі ставали християнами. Нагадаємо собі, як Господь говорив Своїм послідовникам: «По тому пізнають усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13:35). Ось це і є найсильніша і дієва проповідь.

При всій своїй складності Православ'я дає віруючому величезну духовну свободу і привілеї...

— Що може сприяти воцерковленню соціально активної, високоосвіченої частини населення, що займає відповідальні пости в державних і громадських структурах та яка, на жаль, далека від Церкви?
— Насправді ситуація виглядає дещо інакше. Найчастіше членами Церкви є або старенькі бабусі, які за своїм вихованням приходять у храм, або ж високоосвічені інтелектуали, вчені, гуманітарії, яким Православ'я своєю історією, символізмом, догматичною складністю і неоднозначністю дало поживу не тільки для серця, але і для розуму. Набагато менше в Церкві людей «середньої ланки». У них і часу менше, ніж у пенсіонерів, щоб ходити до храму, й їм досить складно загилибитися в тонкощі православного віровчення. Ось тут може допомогти саме проповідь християнського способу життя. Що ж стосується людей, задіяних у державних і громадських структурах, то в цьому випадку дуже важливі грані зіткнення з ними. Адже Православ'я — це державоутворююча і культуроутворююча релігія українського народу, і спільних тем для перетину з державними мужами, людьми науки і культури більш ніж достатньо.
Процес воцерковлення дуже складний і тривалий. Не потрібно ставити перед собою завдання завтра ж підвести невіруючого до чернечого постригу. На першому етапі досить ненав'язливо познайомити людину зі світом віри. Адже багато хто боїться того, чого не розуміють. Наприклад, питання, чому треба ходити в церкву: хіба не можна молитися вдома? Насправді, всі християни в силу свого хрещення є родом вибраним і царственим священством (1 Петра 2:9), що дає нам право не тільки на громадську молитву в храмі, але і на індивідуальну вдома. Під таким ракурсом наше ранкове і вечірнє правило дійсно виглядає привілеєм: ми можемо в будь-якому місці в будь-який час звертатися до Бога, не потребуючи особливих посередників. У храм ми приходимо для того, щоб отримати те, чого не можемо отримати вдома – для благодатного єднання з Христом у святих Таїнствах. Багато в чому те, що нами сприймається як важка повинність, виявляється насправді прерогативою і привілеєм. І проводячи роботу з воцерковлення людини, потрібно вміти показати, що при всій своїй складності Православ'я дає віру.

Наталя Горошкова для LB.ua.

Опубликовано: Tue, 21/07/2015 - 11:18

Статистика

Всего просмотров 158

Автор(ы) материала

Социальные комментарии Cackle