Нерозпочатий діалог між УПЦ-КП та УПЦ. Що заважає бути християнами?

Виходячи з того, що сьогодні в Україні нагостріший міжконфесійний конфлікт між УПЦ КП та УПЦ, виникає питання: як далі співіснувати цим двом православним конфесіям? Розмірковує клірик Волинської єпархії священик Олег Точинський.

На превеликий жаль, завдяки останнім подіям, а зокрема актам агресії УПЦ КП в адресу УПЦ, усе менше залишається простору для надії на мирний діалог. Так, цьогоріч багато хто повірив у те, що результативний діалог матиме місце, однак складається таке враження, що в УПЦ КП роблять все задля того, аби їхні опоненти не хотіли з ними ні про що домовлятись. Треба визнати, в них це чудово виходить.

Яким мав би бути міжконфесійний діалог?

Декларуючи бажання про початок міжконфесійного діалогу, на моє глибоке переконання, представники УПЦ КП зайняли зовсім не відповідну мирним переговорам позицію. Пригадується одна з перших заяв-звернень УПЦ КП до УПЦ, в якій, між іншим, були заклики визнати євроінтеграційні прагнення України, посваритись (іншого слова не підберу) з усім Православним світом шляхом розірвання Євхаристичного та молитовного спілкування з РПЦ, а вже після — заявити про об’єднання з УПЦ КП в Єдину Помісну Православну Церкву.

Чому позиція УПЦ КП від самого початку була не вірною? Тому, що представники цієї конфесії одразу почали диктувати правила і ставити умови. Між іншим, частина з тих умов взагалі не мала жодного відношення до зняття міжконфесійних протиріч, а інші штовхали УПЦ у прірву церковних правопорушень.

Варто нагадати: єдина православна конфесія в Україні, яка підтримує молитовне спілкування з усім Православним світом, – Українська Православна Церква. Тому, хто повинен був ставити умови, питання доволі суперечливе. Якщо дивитися з точки зору логіки, то «права диктує» легітимна установа, а не навпаки. Аргументація УПЦ КП зводилась до того, що колись так зробили ті, інші, треті, п’яті, десяті. Але хіба це може бути аргументом? Чи є в Церковній історії хоча б один прецендент, подібний до того, який є в Україні?

В усіх ситуаціях із розколами, які траплялися в Церкві раніше, жодного разу не було такого, аби легітимна, за церковними поняттями, частина розколотої Церкви йшла на умови тих, хто цей розкол утворив.

Дуже часто в УПЦ КП люблять наводити в приклад проголошення автокефалії Грузинською Православною Церквою. Але і це порівняння є недоречним, оскільки автокефалія ГПЦ відбулась за підтримки абсолютної більшості духовенства і віруючих Грузії. Відтак — це був не розкол, а просто невизнана деякий час представниками РПЦ автокефалія (а не усіма Православними Церквами світу, як це є з УПЦ КП).

Треба відмітити, що в УПЦ взагалі жодних умов не висували. Чому? Тому що, перш ніж робити подібні заяви, необхідно було би знайти комплексний підхід до вирішення наявної проблеми.

Для початку представникам УПЦ КП треба було б елементарно попросити вибачення, згорнути всі «програми» зі штучного зрощування ненависті до УПЦ, повернути захоплені храми. Це було б найкращим першим кроком для усунення протиріч.

Та цього ми не побачили, а зогляду на ті події, які відбуваються тепер, взагалі важко віриться в те, що в УПЦ КП були насправді благі наміри у відношенні до УПЦ. Схема риторики УПЦ КП була простою, брутальною і обурливою: «Або ви робите так, як хочеться нам, або начувайтесь».

І ось наслідки нерозпочатого діалогу між УПЦ КП та УПЦ — захоплення храмів, побиття священиків і вірян іншої конфесії.

Спроба захоплення храму на Рівненщині

Що нам заважає бути християнами?

У Конституції України є така стаття: «Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії».

Цікаво було б почути думку щодо цієї статті всіх тих, хто сьогодні примусом «зганяє» храми іншої релігійної конфесії під своє крило. Що нам заважає бути справжніми християнами? Невже в Україні більше немає проблем? Невже всі сироти всиновлені, голодні нагодовані, хворі та ув’язнені відвідані? Чи може, рівень духовності серед населення настільки високий, що церков більш нічого не хвилює? Вочевидь, ні. В кожного, хто вважає себе справжнім християнином, а я вірю, що і в УПЦ КП є такі, сьогодні безліч можливостей довести свою віру ділами милосердя і любові.

Але навіть із такого становища є вихід. Якщо є бажання збільшити кількість прафій чи вірян, треба не захоплювати чужі храми, а займатись активною проповіддю, стукати в серця людські. Якщо ви зветесь церквою, тоді займайтесь справами, які характеризують таке поняття як «церква». 

Социальные комментарии Cackle