На нынешнюю церковную ситуацию в межконфессиональной Украине можно смотреть с разных позиций: с епископских кафедр, через монитор компьютера, из студии массового ток-шоу, из украинской провинции, столицы, Стамбула и Москвы, из храма, а также – с плакатами «Геть московського попа» или «Наш Патриарх Кирилл»... 

Таких «взглядов» полно в СМИ и соцсетях. Мне же стало интересно, как смотрит на происходящее человек, который, по прогнозам докторов, четыре года назад «должен был умереть», но до сих пор живёт. Вот я и пришёл в Национальный институт рака, где побеседовал с клириком Балтской епархии УПЦ протоиереем Иоанном Немешем.

Свое отношение, к происходящему, священник сформулировал так:

«Все це дуже боляче, причому не тільки для священика, але й для пересічних віруючих громадян. Кожен розуміє, що на території нашої держави є канонічна Українська Православна Церква, яку понад двадцяти років очолював Блаженніший Митрополит Володимир. Мені здається, що об’єднавчий процес не варто було розпочинати з того, щоб в одноосібному порядку, без урахування думки Предстоятелів інших Помісних Православних Церков, намагатися узаконити те, що просто так узаконити неможливо. Розкол потрібно не узаконювати, а виліковувати. Я думаю, що було б простіше, якби до канонічної Церкви повернулися ті, хто відколовся від неї на початку 90-х років минулого століття.

До того ж, УПЦ має всі документи, що підтверджують її канонічність, а її діяльність, навіть в останні роки Предстоятельського служіння Блаженнішого Митрополита Володимира давно вийшла за рамки звичайної адміністративно-територіальної одиниці, як-то: єпархія, митрополичий округ чи Екзархат. УПЦ давно набула ознаки незалежної Помісної Церкви.

Прикро, що пріоритет, у процесах, що мають місце, в Україні, в останні декілька місяців надається структурі, яка, протягом більш ніж двадцяти років, захоплювала храмі УПЦ…».

В ответ на это я парировал: «Зараз представники УПЦ КП говорять, що вони ніколи не захоплювали храми УПЦ…».

Вот ответ отца Иоанна:

«Що Ви? Я родом із Західної України, де, тільки на моїй пам'яті, були захоплені десятки православних храмів. Причому робилося це дуже жорстко і, навіть, були летальні випадки, серед людей, які ці храми захищали. Зараз я, конкретно, говорю про територію України – від Чернівецької області до Закарпаття. Я особисто бачив, як на Західній Україні діяли найманці з УНА-УНСО. Також був свідком того, як, у таких людей, питали: «Яке відношення ви маєте до Церкви?», на що вони відповідали: «Ніякого, але ми українці, і хочемо, щоб у нас була справжня Українська Церква».

Що стосується відібраних святинь, їм, як правило, не важливо, буде цей храм закритий чи відкритий, чи служитиме там священик і чи приходитимуть люди на ці відправи. Головне, забрати й «поставити галочку».

Зараз така «стратегія» в мене асоціюється з раковою пухлиною. Вона з’являється, фактично, ні звідки, але «йде» суто по живих клітинах, які працюють на життєздатність людини. Спочатку рак ослаблює ці доброякісні клітини, а потім, взагалі, знищує. 

Я не проти існування, на території України, різних християнських конфесій, виходячи з реальних потреб громадян. Але я проти того, щоб окремі юрисдикції відбирали майно в інших, і щоб люди не опинялися перед фактом, що їм нікуди йти. А на початку 90-х років минулого століття, відібрані храми залишалися майже пустими, а віруючі, які їх будували, були змушені шукати собі інше місце, для загальної молитви.

Ці твердження підтверджені моїм власним життєвим досвідом. У 1993 році, я вступив до Волинської духовної семінарії. Ми провчилися всього кілька днів. Аж раптом, будівлю і територію захопили бійці УНА-УНСО, які пришли, з кийками, на чолі з тодішнім керуючим Луцько-Волинською єпархією УПЦ КП «архієпископом» Спиридоном (Бабським).

Протягом трьох днів студентів і викладачів утримували, під наглядом, у семінарському саду. Згодом я був змушений переїхати до Мукачева, а продовжив навчання вже в Одеській духовній семінарії.

Таки вчинки з боку УПЦ КП не мають нічого спільного ні з духовністю, ні з церковністю, ні з вірою. Той, хто розуміє, що таке Євангеліє, канон і благодать, ніколи не переплутає обряд з Таїнством».

Метафора с раковой опухолью подтолкнула к вопросу о том, какие перспективы, сегодня, имеет священник, согласно прогнозам докторов….

«Не так давно в мене був дуже великий біль, – рассказывает священник. – Лікарі не могли зрозуміти, що саме відбувається з організмом. Десь два місяці тому біль сконцентрувалася в районі хребта, але медичні обстеження не виявили його джерело. Ми думали, що це невралгія. Повторно провели комп’ютерну томограму. Знайшли чотири метастази в хребті. Обезболюючі вже не допомагали. Мені поставити катетер, через який почали вводити дуже потужний анальгетик – Фентаніл. Біль трохи спав, після чого онкохірург Борисюк Богдан Онуфрійович прийняв рішення застосувати лазерну терапію, для видалення метастазів. Наразі я пройшов вже п’ять курсів, і потрошку відчуваю позитивний ефект. Зараз біль – значно потужніший, адже самі ліки – достатньо болючі, але інтервали, між больовими приступами, збільшилися. Тому стало трохи легше».

Свой обычный день на стационаре Национального института рака протоиерей Иоанн Немеш описывает так:

«Зранку, прокинувшись, читаю вранішні молитви, їм проскурку, яку запиваю освяченою водою. Далі – прийом ліків і ранішній невеличкий перекус. Як правило, це каша. Потім знову прийом ліків. Після обіду – сеанс променевої терапії. Повертаюсь до палати. Зараз більше часу я провожу лежачі. Намагаюся використовувати полегшення стану – для молитви. Для мене це дуже важливо. Якщо пригадати весь період мого перебування у лікарні, і поставити на терези усі фактори, що мали місце, то можу, на сто відсотків, сказати: я би не жив, якби не було віри в те, що ця хвороба послана мені Богом, і не за щось, а для чогось.

Увечері – знову медичні процедури і прийом обезболюючих. Далі вечеря. Враховуючи той факт, що мене дуже часто залишають фізичні сили, я намагаюся, коли не болить шлунок, обов’язково щось з’їсти.

Потім – вечірні молитви. Я не можу стояти на ногах більше, ніж півгодини. Тому, якщо не виходить читати самому, слухаю, лежачи. Нажаль, протягом останніх двох місяців я не можу відвідувати храм, не дивлячись на те, що він знаходиться на території нашої клініки.

Раніше, коли було полегше, я намагався частіше служити. І співати!»

Далее священник расказал, как церковное пение помогло ему не только в духовном плане, но и в чисто медицинском:

«Під час першої операції, було вирізано 31 метастазу. Дуже постраждали легені – залишилося 23 й 17 відсотків від лівої та правої легені. При такому маленькому відсотку дуже важко рухатися, зокрема, ходити. Якось я не міг служити, і почав просто співати на Літургії, і відчув, що легені стають наче більшими. Причому, легше ставало поступово… Навіть анестезіолог дивувався, бачачи мене після богослужіння. На запитання, чи не важко мені ходити та чи можу я піднятися хоча б на другий поверх, моя відповідь була така: «Хоч на десятий!»

Це відчуття – внутрішнє, його не можна описати словами. Ще під час своїх перших богослужінь, у Києві, я зрозумів, що, чим більше я ходитиму до храму та знаходитимуся в церковній атмосфері, тим буде краще для мене. Тож, хвороба допомогла мені краще зрозуміти сутність церковного життя.

Я полюбив храм в ім’я святих Косьми і Даміана, що знаходиться на території Національного інституту раку.

Зрозуміло, що людина, в Церкві, приходить до Христа. Але, у більшості випадків, відносини з Церквою в неї формуються через відвідування конкретного храму та спілкування з певним священиком. До речі, цей фактор може, частково, врятувати від розколу. Якщо людина багато років сповідається у священика, який відіграв значну роль в її житті, як вона покине цей храм, і перейде до іншої юрисдикції?»

Пациенты, которые находятся в соседних палатах, давно поняли, что Иоанн Немеш – это православный священник. Далее мой собеседник рассказал, о чем его чаще всего спрашивают здесь:

«Кількість запитань зросла у зв'язку із останніми подіями у нашій Церкві. У нашій лікарні лежать люди з різних областей, але майже всіх об'єднує одна тема. Хвилює питання: навіщо сьогодні провокувати чергове розділення в Україні та Церкві? Навіщо ламати те, що побудовано? На цьому місці планують звести щось нове. Але чи не правильніше вдосконалити існуюче?

Майже всі люди, з якими я спілкуюся на ці теми, розуміють, що все це робиться сьогодні на політичному підґрунті. Ці процеси не пов'язані ні з духовністю, ні з церковністю, ні з благодаттю. Наші пацієнти не говорять про те, що вони ходили у Московську чи Українську Церкву, але наполягають на тому, що ходили до Церкви, у якій відчували дію благодаті Божої. Цих людей, як правило, не цікавить те, що зараз говорять з екранів телевізорів, Філарет чи Макарій. Їх взагалі не цікавлять церковно-політичні теми. А проповіді Митрополита Онуфрія вони слухають саме для розради та просвітництва.

Люди втомилися від нестабільності у суспільстві. Була надія на Церкву А коли нам сьогодні говорять, що в Церкві треба все змінити, людині важко це сприйняти. І справа тут не в тому, проросійські вони чи проукраїнські – просто церковне життя, як і будь-яка серйозна діяльність, потребує постійності й стабільності, особливо, якщо людина хвора. Перед нею наразі стоять інші проблеми. Інколи, навіть, доби не вистачає на те, щоби все обдумати по темі здоров'я, а тут ще додаються церковні проблеми, створені кимось штучно. Тож постає питання: чи принесе нам стабільність процес, який сьогодні запустив Президент? Не думаю.

Так сталося, що пацієнти нашого відділення дуже симпатизують Митрополиту Онуфрію. Ми можемо зараз із Вами провести експеримент. Я знаю хто Ви, а вони не знають. Тож ми можемо зайти до будь-якої палати, і Ви поставите запитання: «Як ви ставитеся до Митрополита Онуфрія?»

Ось що Ви почуєте: «Він – чернець, людина від Бога, архієрей, який виведе Церкву з кризи. Таких Владик дуже мало». Наші пацієнти називають його Людиною з великої літери, і дякують Богові за те, що він, саме він, є у них. 

Ми також поважаємо настоятеля храму при Національному інституті раку. За його плечима – сотні врятованих доль.

А тепер уявіть, зараз хтось прийде до нас зі словами, що він тепер вважається розкольником. То хіба це конструктивно? Не думаю.

Ми, пацієнти лікарні, – прості люди, і з нами так поводитися не можна.

Початковий період життя зі страшним діагнозом – дуже важкий. Також непросте життя у лікарні, тому храм має для нас велике значення. Багато хто з важких пацієнтів, на власному досвіді, вже зрозумів, що таке благодать, навіть, не читаючи, про це, ніяких книжок, а просто відвідуючи храм або спілкуючись зі священиком, який знаходиться дійсно на своєму місці і любить паству. І таких священиків не лякає велика кількість проблем, що сьогодні звалилися на голови пацієнтів.

Ми не маємо права ігнорувати поняття розкол. Адже не просто так говорилося багато років, що в церковно-політичних структурах, які з'явилися на початку 1990-х років, немає благодаті. Значить, і таїнства там недійсні. Без Бога не зможе повноцінно жити будь-яка людина, я вже не говорю про важкохворих.

Коли я навчався в Одеській духовній семінарії, мені доводилося спілкуватися зі схіархімандритом Іоною. Він казав, що згодом у нашій країні буде дуже багато храмів. Але дорога до одних буде вимощеною, і вони будуть повними, а до інших – дорога заросте і вони будуть порожніми. Я бачив це на Західній Україні, на початку 90-х років минулого століття, коли згодом заходив до храмів, відібраних розкольниками. Тепер розумію, що таке може статися і сьогодні, у результаті процесів, які зовсім не виглядають як об’єднавчі. Тому ми не маємо право недооцінювати також і поняття канонічності. Тільки внутрішнє життя, із Богом, дозволить людині зрозуміти де Церква, у якій на першому місті – Христос, а де структура, для якої головними є політичні гасла».

Важны размышления отца Иоанна на тему межконфессиональных отношений внутри клиники, в которой он находится:

«У лікарні кожен бореться за своє життя. Якщо до палати увійде священик з хрестом, який реально залишив свої справи і прийшов, щоб допомогти, ніхто не запитає у нього, яку саме юрисдикцію він представляє. Так, керівництво лікарні знатиме, звідки він, але для пацієнтів конфесійна приналежність не так важлива, як конкретні справи, які робить цей священик. Серед наших пацієнтів майже всі надають велике значення Таїнствам Церкви. Доречи, дійсність цих Таїнств ми, так би мовити, перевіряємо на собі.

До нас часто заїжджають священики, яких я не знаю. Вони проходять по палатах, пропонують сповідатися, але в їхніх діях присутній матеріальний фактор. Тобто, священик може не сказати про це, але дасть зрозуміти, що за той час, який він приділив пацієнту, останній має його якось віддячити – нехай це буде хоча б 20 грн.

Від цього стає дуже страшно, особливо важкохворим людям. Сам заклик посповідатися виглядає, як спроба провести людину в останню путь. Ми ж розуміємо, що після сповіді є Причастя. А метою покаяння є преображення душі, яке відбувається лише під дією благодаті Божої.

Для віруючого пацієнта важливо не лише посповідатися, але й причаститися. Адже лягаючи на операційний стіл, лише Бог знає, чи повернеться він до земного життя. Хвора людина, як ніхто інший, відчуває ступінь щирості священика, а також присутність або відсутність у нього благодаті. Полегшення, яке отримують люди після Причастя, видно неозброєним оком. Багато хто інколи навіть на операції йде із посмішкою. Важливо, щоб це було саме Таїнство – тож, для цих людей канонічність є дуже важливим фактором».

Кстати, как это нипарадоксально звучит, отец Иоанн планирует построить храм.

Цитирую подробности:

«Ще до хвороби ми розпочали роботу з будівництва храму в селі Андрієво-Іванівка Миколаївського району Одеської області. Зробили всю проектну документацію, оформили документи на відведення земельної ділянки; геологія, геодезія теж повністю готові. Розчистили площадку від сміття й завезли на неї більше п'яти тонн землі. Тепер з неї відкривається чудовий вид на ліс. Храм буде повністю дерев'яний. У нас майже все необхідне для того, щоб розпочати будівництво.

Сподіваюся, тільки хоча б трішечки полегшає, я продовжу цей процес. Є також люди, які бажаючи допомогти у цьому матеріально. Парафіяни постійно мені говорять: «Батюшка, як тільки одужуйте, ми готові з Вами будувати цей храм»…».

О своем общении с Блаженнейшим Митрополитом Онуфрием, в период лечения, отец Иоанн говорит так:

«У жовтні 2014 року, мені зробили тут першу операцію. Перед тим як остаточно лягати в лікарню, я поїхав на прийом до Блаженнішого. Він мене прийняв дуже тепло,  благословив на лікування. Вже пройшло чотири роки, а я досі пам'ятаю цей прийом. Тоді наше спілкування проходило на одному рівні. Я не відчував, що переді мною стоїть Його Блаженство. Він слухав мене півгодини. Дуже підтримав у мені упевненість в тому, що я все роблю правильно і що лікування матиме результати. Тоді ми разом помолилися про це. Пам'ятаю його пастирському настанову: «Отче Іоанне, вір, що наступить час, коли ти знову зайдеш до мене і скажеш: «Ваше Блаженство, у мене все гаразд». А я про це молитимусь».

Під час мого лікування у Києві я був у нього на прийоми п'ять разів. Секретар Предстоятеля проводив мене до Блаженнішого без черги. Митрополит Онуфрій завжди зустрічав мене дуже тепло, не дивлячись на те, що завжди був зайнятий. Я брав у нього благословення перед найскладнішими своїми операціями».

Отдельно священник сказал о людях, которые ему помогали:

«Фактично, я не можу сказати хто мені більше допомагав – духовенство чи віруючі, тому що значна частина перерахунків надходила без зазначення ідентифікаційних даних відправників. Але соборність у плані допомоги є величезною. Не лише матеріально, але й спілкуванням мене підтримували священики як моєї єпархії, так і з інших регіонів України.

До речі, у нашій єпархії цей напрямок діяльності поставлено на високий рівень, за що я дякую митрополиту Балтському і Анан’ївському Олексію. Під його керівництвом наші священики об’єдналися навколо моєї проблеми, що мало значний результат.

Я дуже вдячний митрополиту Одеському і Ізмаїльському Агафангелу – ще до того, як я зібрав усі необхідні документи, він дав розпорядження протоієрею Павлу Поліщуку розпочати збір коштів. Сказав так: «Треба, щоб на руках у нього вже була певна сума, а потім вже можна збирати поступово».

Є в Одесі благодійний фонд «Благовіщення». Його голова, Наталія Іванівна теж не залишилася байдужою до моєї ситуації.

Мені потрібно було не просто збирати кошти. Переді мною та моєї родиною часто поставало завдання зібрати їх у конкретний термін. Це було важко зробити серед простих віруючих. У таких випадках об’єднувалися священики.

Я дуже вдячний настоятелю храму при нашій лікарні протоієрею Олегу Мелешкіну та його помічникові – Олександру Брусиловському. Ці люди, фактично, прийняли мене у Києві під свій патронат.

Так що, я не маю права говорити про те, що хтось там когось залишає напризволяще, адже мене підтримали, як ті, до кого ми зверталися, так і ті, до кого не зверталися – вони самостійно проявили ініціативу».

Если бы я писал книгу, то следующая глава называлась бы «Таинственный благодетель».

«Велику участь у моєму лікуванні взяв раб Божий Віталій, – продолжает рассказ отец Иоанн. – Я не знаю цю людину особисто. Він надсилав мені повідомлення. За чотири роки ця людина перекрила чи не найбільшу частину мого лікувального бюджету. Пам'ятаю, я пропонував йому чеки для звітності… Він навіть не хотів говорити на цю тему. Тільки просив мене молитися про нього.

Я зберіг повідомлення від нього, яке мене надихнуло: «Ви потрібні багатьом людям і своїй родині. Тому Ви повинні жити. Поставтеся до себе з великим розумінням і знайдіть у собі сили зробити те, що планували, але поки що не зробили».

Учитывая, что сейчас по всей Украине в епархиях проходят беседы духовенства с верующими на тему сложившейся ситуации и на предмет отношения к ней, я попросил отца Иоанна сказать несколько слов тем, с кем бы пришлось беседовать ему, если бы не болезнь и госпитализация.

Цитирую:

«Кожен розуміє, що це ще не кінець. Думаю, попереду – продовження процесу, і воно буде непростим. Складно буде доти, доки певні люди не перестануть «тягнути все на себе». Якщо чесно, я не зовсім вірю що Патріарх Варфоломій хоче зробити в Україні Помісну Церкву, на чолі з Предстоятелем із числа канонічних українських архієреїв. Мені здається, що він хоче використати цю ситуацію лише на користь розвитку Константинопольського Патріархату – зокрема, для розширення свого впливу на території України. Людям я бажаю триматися істинної Православної Церкви, яка є правонаступницею тієї християнської спільноти, що виникла більше двох тисяч років тому, а не церковно-політичної організації, що штучно утворилася у 1992 році. Потрібно триматися тієї Церкви, у якій присутній Бог, адже Він є любов. Бажаю людям не зламатися, і дійти до кінця.

Треба завжди цінувати подвиг і самопожертву тих, хто постраждали за нашу Церкву протягом усієї історії в цілому, та на початку XXстоліттязокрема. Мені здається, що зараз наближаються часи, схожі на ті, що пережили наші діди та прадіди.

З іншого боку, не дивлячись на скрутність ситуації, наразі є можливість кожному відповісти на питання – для самого себе: хто ти є? А також, озирнувшись, побачити, хто ж насправді нас оточує. Замість нас цього ніхто не зробить.

Сьогодні дуже велика увага приділятиметься представникам духовенства. Вони, як ніколи, мають бути взірцем для вірян. Можливо, нам, священикам, доведеться доводити, що саме наша Церква істинна. Треба бути готовими й до цього. Якщо спосіб життя духовенства приведе до істинної Церкви хоча б одну людину, це вже можна назвати позитивним результатом.

Особисто мені, у цьому, значно допомагає моя родина моя дружина».

Матушка Светлана Немеш сидела рядом, поэтому я не мог не пригласить ее к беседе.

На вопрос, «Вам, мабуть, набридли усі ці проблеми…», она ответила так:

«Спочатку нам було дуже важко, довго не вдавалося звикнути до цієї ситуації. Розпочати лікування – це моя ідея, тому що батюшка був дуже зайнятий церковними справами. Уперше приступ, у якому я побачила сигнал, стався перед Пасхою 2014 року. Ми одразу викликали лікаря, який зробив йому обезболюючі уколи. Тож Великодні богослужіння ми відправили.

Потім поїхали до Одеси, де протягом двох днів батюшка проходив обстеження. Я досі пам'ятаю той квітневий день, коли, о 16-й годині, нам повідомили про діагноз. Рак слинної залози – на четвертій стадії! Ми були просто в шоці й не знали, як правильно прийняти цю інформацію. Але якось зібралися з думками. Лікарі призначили курс, батюшку одразу прооперували. Більше восьми місяців ми знаходилися на лікуванні в Одесі. Потім стикнулися з ситуацією, коли наш одеський лікар мав піти у відпустку. Але, слава Богу, знайомі порадили нам звернутися в Національний інститут раку. Не марнуючи часу, батюшка зібрав необхідні документи, і, у супроводі нашого знайомого священика, поїхав до Києва. Я залишилася вдома з дітьми. Через два дні він подзвонив, повідомив, що часу обмаль і вже зараз потрібно робити дві операції. Так, уже протягом чотирьох років,  більшу частину свого життя ми проводимо у лікарні, і лише на маленькі проміжки їздимо додому.

Нам вдається боротися завдяки величезній підтримці від людей. У нашому храмі дуже дружня громада. Немає такого дня, який би пройшов без спілкування з нашими парафіянами. Часто доводиться чути від них такі слова: «Батюшка обов'язково одужає, бо він сильний». 

Вони його дуже поважають, адже, коли був здоровий, він багато зробив для громади і храму».

В заключение беседы матушка Светлана кратко рассказала о семье Немеш:

«У нас двоє дітей. Син навчається в магістратурі Одеської державної академії технічного регулювання та якості,  а донька вийшла заміж. Зараз її синочку один рік і чотири місяці. Майже весь свій час вона проводить із ним.

Вони нам дуже допомагають, завжди намагаються підтримати, навіть, коли ми про це не просимо. Тож, можемо з батюшкою сказати, що дітей ми виховали гарних. Нашому сину часто необхідно їздити по справах, пов'язаних з лікуванням батька. Тож, бувають випадки, коли він залишає навчання на певний період, а потім доводиться наздоганяти програму.

Таким чином, вже п’ятий рік ми боремося з цією хворобою. Зараз для нас це найголовніша справа».

Александр Андрущенко
Фото: Александра Брусиловского

Для желающих оказать помощь протоиерею Иоанну Немешу >>>