Коли завершиться друге Хрещення Русі? — розмірковує архім. Маркел (Павук), духівник КДА

Після святкування тисячоліття Хрещення Русі в 1988 році, коли Церква отримала відносну свободу для своєї діяльності, почалося масове навернення людей у віру Христову. Деякий час було велике духовне піднесення, багато людей прийняли святе Хрещення. Всі священики, які служили в той час, пам'ятають, як вони щоденно хрестили в містах по 50-100 чоловік. Чому ж саме сьогодны особливо важливо проповідувати віру Христову? Про це — духівник Київських духовних шкіл архімандрит Маркел (Павук).

1000-річчя Хрещення Русі. Київ

Того часу  також у великій кількості почали відкриватися і відбудовуватися закриті і зруйновані за безбожних радянських часів святі храми і монастирі. Одним із наслідків такого духовного відродження було значне зростання народжуваності і зменшення смертності серед населення.  Цей короткий відрізок церковної історії деякі історики називають другим Хрещенням Русі.

Перші перепони і перші спокуси = “увірував у душі”

Але ніяка Божа справа не буває без всіляких спокус і перешкод. Першою такою перешкодою на шляху масового навернення людей до Церкви стало відновлення в 1989 році Брестської унії, під заманливими гаслами національного відродження і встановлення зневаженої справедливості.  Також в ті роки,  начебто на протидію унії, але під тими ж гаслами виник автокефальний розкол. Користуючись ліберальними свободами, активізували свою роботу різного роду сектанти.

В умовах такої релігійної какофонії пересічній людині стало дуже важко зрозуміти, де справжня віра, а де її підробка. Духовно-інформаційний вакуум,  штучно створений в радянський період, продовжував існувати і сприяв тому, що люди почали втрачати довіру до Церкви. Дехто, на словах не зрікаючись Бога,  "увірував в душі" і упевнив себе, що брати участь у церковних обрядах і Таїнствах необов’язково. І зараз ми маємо те, що маємо.  До церкви регулярно ходять якихось  2-3% наших співгромадян. Це дуже мала частка. Щоправда, це та сіль, яка не дає повністю самознищитися секуляризованому суспільству.

Чому сьогодні особливо важливо розгорнути православну місію ?

Настав час знову розгорнути широку православну місію серед нашого народу. До цього нас постійно закликає Святіший Патріарх Кирил. Тим більше, що друге Хрещення Русі, розпочате наприкінці 80-х років ХХ століття, так і не завершилося. У той час дуже багато людей хрестилося, але не просвітилося. Особливо важливо розгорнути широку православну місію саме зараз, коли з-поміж гучної канонади  інформаційних, технологічних і вже реальних братовбивчих війн, які поки що не збираються вщухати, голос Церкви або зовсім не чути, або він  спотворюється ЗМІ.

Нема нічого нового під сонцем.  Церква завжди була гнана, тому що її цілі не  співпадають з цілями сильних світу цього. Вона ніколи не була, не є і не буде аналогом політичної партії, чи то правого, чи то лівого спрямування, як би цього не жадав політизований та сердитий натовп.

Політичні погляди і національність у Церкві — розділяють чи єднають?

Так, всі ми повинні самовіддано і щиро любити свою землю, свій український народ, але Церква не може замикатися у вузькі національні рамки. Бо Руська, Грузинська чи Українська Церкви – це не Церкви лише росіян, грузин чи українців. Церква, як ми сповідуємо кожний раз за богослужінням у Символі віри, є  єдиною, святою, соборною і апостольською, тобто має вселенський характер і вимір. Вона покликана через заклик до покаяння об'єднувати всіх людей — і  правих, і лівих поглядів, і центристів, і лібералів, і консерваторів, і руських, і українців, і болгар, і румунів. Бо всі люди, незалежно від національності, потребують звільнення з полону гріха, духовного очищення, преображення своєї душі і тіла.

Як  єпископу, священику і мирянину проповідувати таким різним людям?

Одними людськими силами без Божої допомоги це не подолати. Також для цього недостатньо циркулярної настанови Патріарха чи рішення Собору. Кожен архієрей, священик, простий мирянин зобов’язані розпочати таку місію самостійно. Архієрей це може робити на церковній кафедрі за допомогою свого духовного і адміністративного авторитету, а також полум'яного, надихаючого всіх людей на добрі справи слова.

Священик на парафії так само це може робити через палке слово проповіді, а також здійснюючи широку місіонерську роботу,  перш за все серед дітей та молоді. І кожен мирянин також здатен проповідувати: якщо не вміє словами, то своїми добрими справами у сім’ї і в робочому колективі. Цю справу з великим успіхом можуть виконувати навіть непрацюючі пенсіонери, навчаючи істинам благочестя своїх дітей та онуків.  

Так, проповідь — це обов’язок не лише пастирів Церкви, а й усіх нас, християн. «Нема мені чим хвалитися, коли я проповідую, бо це мій  необхідний обов'язок і горе мені,  коли я не благовіствую», — пише святий апостол Павло (1 Кор. 9, 16). Нині питання місії — це питання життя і смерті. Якщо не буде місії, якщо ми, священики, будемо служити, як казав наш український златоуст, святитель Димитрій Ростовський, не заради Іісуса, а заради хліба вкуса, то наше суспільство  все більше і більше буде просякатися злобою, задрістю, ненавистю один до одного. Ми будемо нищити себе, свої сім'ї, державу через блуд, пияцтво, злодійство, хабарництво. Ми повністю винищимо себе у братовбивчій війні. Цей процес самовинищення вже пішов, і від кожного з нас, від сили нашої молитви,  від глибини нашого покаяння залежить, чи це безумство завершиться і чи дасть благі плоди розпочате  ще наприкінці 80-х років ХХ століття друге Хрещення Русі.

Опубликовано: пт, 13/03/2015 - 10:25

Статистика

Всего просмотров 39

Автор(ы) материала

Реклама

Реклама:
Социальные комментарии Cackle