Спогади архімандрита Віктора (Коцаби) про Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана).

— Ваші перші спогади про Блаженнішого Володимира?
— Це був 1989 рік. Блаженніший Митрополит Володимир тоді був митрополитом Ростовським і Новочеркаським і приїхав до нас у село на Західну Україну освячувати храм. А після освячення його чекали у нас вдома. У нашому селі був один поет, і він написав вірш про приїзд митрополита Володимира в наше село. Я вивчив цей вірш на зубок. Якщо б мене вночі розбудили, я б розповів його без запинки.
Коли, нарешті, приїхав Блаженніший, батьки зустрічали його з хлібом і сіллю, а я повинен був у цей момент розповідати вірш. Перше слово я вимовив, а далі все —мене заклинило. Як побачив Блаженнішого, злякався, розгубився і забув свій вивчений на зубок вірш. Пам'ятаю, хтось сказав: «Що ж ти так погано підготувався?». І раптом мама мене підтримала, підказала слова, і ми вдвох із нею розповіли той вірш. Ось такі мої перші спогади. Мені тоді було 6 років.
— А яким Ви його пам'ятаєте? Яким він був для Вас особисто?
— У моїй пам'яті, з дитинства, Блаженніший Митрополит Володимир — молодий, підтягнутий, енергійний, із посмішкою на обличчі. Було завжди приємно просто спостерігати за ним, дивитися, як він поводиться з людьми, як до нього всі тягнуться, з якими словами вони до нього звертаються, як він у компанії задавав тон своїм делікатним, доброзичливим і підкреслено ввічливим ставленням до людей. Саме таким я побачив Блаженнішого в перші свої приїзди в Марківці, на його малу батьківщину.
— Він якось вплинув на Ваше рішення прийняти сан?
— Звичайно, вплинув! Коли я вирішив прийняти священицький сан, Блаженніший благословив мене і сказав важливі для мене напутні слова, особистого характеру, які я тримаю у серці все своє життя.
Пам'ятаю, ми здійснювали спільну поїздку, де у нас була можливість довше поспілкуватися один на один. Блаженніший Митрополит Володимир пояснив мені тоді, перед яким важливим вибором я стою, що таке священство, яким повинен бути священик, які можуть бути спокуси в його житті, як священику личить виховувати себе і поводити з людьми. Для мене та розмова — знакова і пам'ятна. Пам'ятаю кожне його слово, яке є орієнтиром у моєму житті.

— Ви відчували особливе ставлення до себе через такі родинні зв'язки? І Блаженнійший підкреслював, що ви родичі, чи це залишалося непомітним?

— Владика ніколи цього не підкреслював. Ніяких привілеїв у мене не було, завжди був на рівних правах з усіма.
Коли я вступив до Київської духовної семінарії, отримав кімнату, де разом зі мною проживало ще 20 семінаристів. Мені, зізнаюся, здалося це дивним. Думав, що я б, на місці Блаженнішого, вчинив по-іншому. Мовляв, я ж усе-таки родич (посміхається).
Тільки згодом, подорослішавши, я зрозумів, що Блаженніший Володимир вчинив правильно. І я йому за школу життя дуже вдячний! Якщо б я виховувався за тепличних умов, мені б у майбутньому було просто складніше. А те, що я проходив всі перешкоди самостійно і з дітьми на рівних, придбав на своєму шляху справжніх друзів — це велика справа. Це пам'ятно і незабутньо.
Як би я опинився на місці Блаженнішого, і в мене був би племінник, то вчинив точно так (сміється).
У спілкуванні і у взаєминах я ніколи не хизувався нашою сімейною близкістю з покійним Предстоятелем нашої Церкви. Але завжди розумів ту величезну відповідальність, що лежить на мені. Я навіть спеціально про це нікому не говорив, і багато моїх приятелів дізнавалися про це лише через деякий час.
Був такий випадок. У нашій великій семінарській кімнаті склалися компанії за інтересами, і якось під час бесіди хтось сказав: «А ви знаєте, що з нами на курсі навчається племінник Блаженнішого Володимира?». У мене серце почало вискакувати з грудей, думаю: "Все, "попався"!". У цей час хтось продовжив: «Напевно, ми його побачимо вже на врученні дипломів про закінчення семінарії». Я тоді дуже перехвилювався. Але не розколовся (посміхається).

Але через деякий час той же молодий чоловік на одній з прогулянок підійшов до мене і запитав: «Слухай, а це правда, що ти племінник Блаженнішого?» «Так», — кажу. Він здивовано питає, а чого я мовчав весь цей час, адже ми з ним дружили з дня вступу до семінарії. Відповідаю йому: «А що я повинен був сказати?..» Ось такі бували ситуації.
Але, звичайно, Блаженніший завжди жваво цікавився здоров'ям моїх батьків, дідуся, бабусі. Коли він збирався їхати в Марківці, попереджав, просив, щоб я діда підготував.
— А є якісь висловлювання Блаженнішого, які Вам особливо запам'яталися?
— Особисто для мене важливі ті його слова, які, напевно, багато хто знає. Ці слова прозвучали в промові Блаженнішого на його 70-річному ювілеї. Пам'ятаю, напередодні ювілею — а урочисте святкування проходило в Національному палаці «Україна» — я прийшов до Блаженнішого Владики. Дивлюся — у нього на столі багато книг, він дуже зосереджений, каже мені: «Завтра буде урочистий захід, і треба людям щось сказати...». І поринув у книги і свої роздуми.
Наступного дня, на самому торжестві, я з нетерпінням чекав, що ж Блаженніший скаже. Це були прості слова, але разом із тим душевні і дуже змістовні. Ключові слова цієї промови потім будуть написані на його могилі: «Ніколи нічого для себе не просив і ні від чого не відмовлявся».

Ці слова Блаженніший неодноразово повторював, ділячись своїм життєвим досвідом. Багато хто їх чули, а для мене вони стали «золотим правилом».

— Яким він Вам запам'ятався?
— Добрим. Дуже добрим. Людяною людиною, люблячим всіх людей. А свідченням цього було те, як люди до нього ставилися. Де б і з ким він не був – всі хотіли бути поруч, хоч на мить доторкнутися до нього, почути його слово. До нього прагнули, до нього йшли, його «розривали». Це було справжньою любов'ю і визнанням. Таке не можна підробити або зіграти. До порожнього колодязя за водою не ходять. Своїм ставленням люди багато говорять про людину.
— Що він любив?
— Блаженніший любив життя. Кожну хвилину, кожну мить, кожен куточок Землі, де б не перебував. До всього у нього було справжнє, щире ставлення. До життя він ставився, як до дару Божому.
Любив Блаженніший спілкування з людьми. Наведу такий приклад. Коли він був ректором Московської духовної академії, у нього завжди були відкриті двері в кабінет, що є загальновідомим фактом. І будь-хто міг зайти до нього зі своїм питанням. Здавалося б, люди повинні були відволікати ректора. Адже будь-хто міг зайти без стуку. Але...

Також Блаженніший, будучи ректором, ніколи не сідав сам за стіл снідати чи обідати, кликав до столу всіх, включаючи чергового студента. Про це мені розповідали викладачі Московської духовної академії. І Владика міг з усіма знайти спільну мову, запропонувати цікаву тему для розмови. Навіть під час трапези не упускав можливість поспілкуватися.
Коли він став Предстоятелем, його двері теж залишалися відкритими. Він приймав усіх. Безвідмовно. До пізнього вечора.
Відкриті двері – червоною ниткою проходять через все його життя. Блаженніший Володимир завжди йшов назустріч людям. А це і є справжнє служіння людині.
— Це унікальна якість!
— Так. Він не поділяв людей за якимись ознаками. Старий — молодий, багатий — бідний, розумний — дурний... Якщо у нього був час, він приділяв його кожному. І сприймав це, як течію життя.
Ще пригадую такий випадок, який стався на Пасху Христову. Після урочистого богослужіння всі розговілись і пішли відпочивати. Блаженніший годинку поспав і вийшов прогулятися територією Лаври. Тиша, благодать, навколо нікого, всі сплять після безсонної ночі. Проходить Блаженніший повз лаврську огорожу, бачить — на огорожі якийсь чоловік заліз і заглядає, вже напідпитку, відсвяткував Великдень. Запитує: «Гей, ти — поп?». «Так, поп», — відповідає Блаженніший. «Ну, тоді - Христос Воскрес!» — «Ну, тоді - Воістину Воскрес!» – відповів Блаженніший Митрополит.
Він ніколи не ділив людей на чужих і своїх.